Шепіт мертвих. Третє розслідування

— Дякую, що приїхав. Я не знав, чи ти вже вийшов з відпустки.

— Саме повернувся.

За тиждень до мого прибуття Том із Мері приїхали з Флориди. Він зізнавався, що ніколи в житті так не нудився.

— Дене, познайомся з доктором Девідом Гантером. Доктор проходить стажування в нас на полігоні. Я сказав, що він може приїхати зі мною.

Це було твердження, а не запитання. Співрозмовник Тома обернувся до мене. Я б дав йому за п’ятдесят. Обвітрене виснажене обличчя, вкрите глибокими зморшками. Посивіле, коротко підстрижене волосся, боковий проділ, немов під лінійку.

Він простягнув руку. Стискання міцне, наче виклик, суха мозолиста долоня.

— Ден Ґарднер, відповідальний помічник спеціального агента. Радий бачити.

Я вирішив, що його звання еквівалентне посаді старшого слідчого у Великій Британії. Він говорив у ніс, як більшість тут, у Теннессі. Але зовнішня легкість спілкування виявилася оманливою. Гострий погляд оцінював мене. Формував судження.

— То що тут у вас? — запитав Том, відчиняючи багажник і дістаючи свій кейс.

— Дай мені, — я витяг валізку з багажника. Шрам шрамом, але я все одно був у кращій формі, ніж Том. Він цього разу не заперечував. Агент БРТ озирнувся на стежку між деревами.

— Труп у хатині. Менеджер уранці знайшов.

— Точно умисне вбивство?

— О, так.

Він далі не пояснював. Том з цікавістю глянув на нього, але продовження не вимагав.

— Якісь документи є?

— Гаманець із кредитними картками та водійським посвідченням. Але ми не можемо сказати, чи вони належать жертві. Тіло вже таке розкладене, що з фотографій користі немає.

— Є якісь думки з приводу того, скільки часу воно тут? — запитав я не подумавши.

Ґарднер насупився, а я нагадав собі, що моя роль сього­дні — помічник Тома.

— Я взагалі-то сподівався, що ви нам це зможете сказати, — відповів агент БРТ більше Томові, ніж мені. — Патологоанатом ще тут, але він мало що може прояснити.

— Хто патологоанатом? Скотт? — запитав Том.

— Ні, Гікс.

— А.

У цьому «А» вчувалося багато чого, тільки не схвалення. Але я тепер, власне, більше переймався тим, як він підійматиметься гірською стежкою.

— Секунду, — перепросив я.

Сів на його валізку та вдав, наче зашнуровую черевика. Ґарднер, здається, роздратувався, але Том з полегшенням перевів подих, вдаючи, що протирає окуляри. Він примружився на те, як потемніла від поту сорочка агента.

— Дене, сподіваюся, ти не проти, що я питаю, але з тобою все гаразд? Здається, тебе трохи… лихоманить.

Ґарднер глянув на свою вологу сорочку, наче щойно помітив.

— Скажімо, там трохи гаряче. Самі побачите.

Ми знову рушили. Стежка вирівнялася, коли ліс розступився, відкриваючи невелику, засипану гравієм галявину, зарослу бур’янами. Від неї розгалужувалися інші стежки, кожна з яких вела до будиночків, ледь помітних серед дерев. Той, до якого ми прямували, стояв на віддаленому краю галявини, окремо від інших. Невеличка хатина, обшита вицвілими від сонця й дощу дошками. Доріжку, що вела до дверей, перегородила яскраво-жовта стрічка з написом великими жирними чорними літерами «ПОЛІЦІЯ. НЕ ПЕРЕТИ­НАТИ». Навколо панувала звичайна метушня.

Уперше я був на місці злочину в США. Більшість обставин скидалися на ті, до яких я звик удома, але дрібні відмінності створювали враження чогось несправжнього. Біля хатини стояла група судово-медичних експертів БРТ у білих комбінезонах. Усі з розчервонілими та спітнілими обличчями, вони спрагло ковтали воду з пляшок. Ґарднер підвів нас до молодої жінки в ошатному діловому костюмі, яка розмовляла з повним чоловіком, чия лисина сяяла, як відполіроване яйце. Геть втративши волосся, навіть без брів і вій, він водночас скидався і на новонародженого, і на якусь рептилію.

Ми підійшли, він обернувся. Тонкий рот розтягнувся в усмішці: упізнав Тома. Але усмішка була невесела.

— А я собі гадав, коли ви з’явитеся, Лібермане.

— Щойно мені подзвонили, Дональде, — відповів Том.

— Дивно, як це вам ще потрібні якісь дзвінки. Ви ж, мабуть, цей сморід від самого Ноксвілла чули.

Він захихотів, байдужий до того, що ніхто цього жарту не оцінив. Я здогадався, що перед нами Гікс — той самий патологоанатом, про якого казав Ґарднер. Співрозмовниця Гікса, молода жінка, була струнка й підтягнута, мов гімнастка. Вона трималася із військовою виправкою, яку підкреслювали темно-синій піджак зі спідницею та коротко підстрижене темне волосся. Жодного макіяжу, та вона й не потребувала його. Лише рот відрізнявся від строгого образу: повні й вигнуті губи натякали на чуттєвість, яку вона начебто намагалася заперечити.

Погляд сірих очей на мить зупинився на мені, оцінюючи тверезо й безвиразно. Зіниці так і сяяли на злегка засмаглому обличчі.

Ґарднер коротко познайомив нас:

— Томе, це Діана Джейкобсен. Якраз приєдналася до Відділу польових розслідувань. Вона вперше залучена до розслідування вбивства, а я дуже розхвалив і тебе, і дослідний полігон, тож не підведи мене.

Діана простягла руку, проігнорувавши спробу Ґарднера пожартувати. На теплу усмішку Тома відповіла дуже стримано й холодно. Я не зрозумів, чи то вона від природи така, чи просто занадто старалася поводитися професійно.