Шепіт мертвих. Третє розслідування

— Усе гаразд, — відповів і почав діставати із сумки баночки для зразків.

Відчував на собі погляд Тома. Він нічого не сказав, тільки обернувся до Ґарднера:

— Що нам відомо?

— Небагато, — голос Ґарднера приглушила маска. — Той, хто це зробив, був досить методичним. Жодних слідів на калюжах крові, тож убивця усвідомлював, куди ставити ноги. Хатину орендував минулого четверга такий собі Террі Луміс. Опису немає. Бронювали телефоном, сплатили кредиткою. Чоловічий голос, місцевий акцент. Цей хлоп попросив залишити ключ під килимком біля дверей. Сказав, що приїде пізно.

— Зручно, — зауважив Том.

— Дуже. Здається, тут не надто турбуються про документи — було б заплачено. Термін оренди закінчився сьогодні вранці, отже, коли ключ не повернули, менеджер пішов подивитись і переконатися, що нічого не зникло. Таке місце, ви ж розумієте, звісно, він перей­мався, — додав слідчий, оглядаючи пошарпану кімнату.

Але Том не звернув уваги на цей дотеп:

— Хатину орендували тільки минулого четверга? Ти певен?

— Так менеджер сказав. Дата збігається із записами в журналі та чеками з кредитки.

Том насупився.

— Щось не сходиться. Це ж лише п’ять днів тому.

Я думав про те саме. Розкладання зайшло надто далеко для такого короткого періоду часу. Плоть уже набула сирнистої консистенції, почала ферментуватися та пліснявіти, мертва шкіра злазила з неї, наче пом’ятий костюм. Електрообігрівач міг би певною мірою прискорити події, але температура не пояснювала активності личинок. Навіть за максимальної літньої спеки та вологості штату Теннессі, щоб дійти до цієї стадії, зазвичай знадобилося б близько семи днів.

— Коли його знайшли, двері та вікна були зачинені? — не роздумуючи, запитав я Ґарднера. Забагато фактів, щоб мовчати.

Він невдоволено скривив губи, але все ж відповів:

— Зачинені, замкнені та закриті.

Я відганяв мух від обличчя. Мав би вже звикнути до них, але поки не вдалося.

— Для зачиненої кімнати забагато комах, — сказав я Томові.

Він кивнув. Обережно взяв пінцетом личинку з тіла й підніс до світла, роздивився.

— Що ти про це думаєш?

Я нахилився, придивився ближче. У мух три етапи розвитку личинок, які називаються стадіями, на кожній личинки поступово збільшуються.

— Третя стадія, — сказав я. Тобто цій істоті виповнилося щонайменше шість днів, а можливо, і більше.

Том кивнув, кинув личинку в маленьку баночку з формальдегідом.

— І деякі з них уже почали заляльковуватися. Це вказує на шість-сім діб після смерті.

— Але не п’ять, — сказав я. Рука знову смикнулася до живота. Відвів її. Ну ж бо, зберися з думками. Із зусил­лям зосередився на тому, що було переді мною.

— Припускаю, його могли вбити деінде й потім привезти сюди.

Том вагався. Я побачив, як дві фігури в білих костюмах перезирнулися, і одразу зрозумів свою помилку. Відчув, як пашить моє обличчя. З усіх дурних…

— Не потрібно примотувати руки й ноги до столу, якщо жертва вже мертва, — буркнув повний оперативник і скоса на мене подивився.

— Може, трупи в Англії жвавіші, ніж у нас, — незворушно прокоментував Ґарднер.

Почулися смішки. Я відчув, як палає обличчя, але що тут заперечиш. Ідіоте. Що тобі робиться?

Том із байдужим виразом закрутив кришку морилки.

— Як думаєш, цей Луміс — жертва чи вбивця? — запитав він Ґарднера.

— Ну, у гаманці, який ми знайшли, виявлено водійські права та кредитки Луміса. Ще понад шістдесят доларів готівкою. Ми перевірили особу: тридцять шість років, білий, працював страховим клерком у Нокс­віллі. Неодружений, живе сам, не з’являвся на роботі кілька днів.

Двері хатини відчинилися, увійшла Джейкобсен. Як і Ґарднер, вона була в бахилах і рукавичках, та все ­одно здавалася елегантною. Маски не вдягла, але обличчя її залишалося блідим. Вона підійшла до старшого напарника.

— Отже, якщо вбивця не забронював хатини на своє ім’я і завбачливо не залишив своє посвідчення особи, ймовірно, що це або Луміс, або ще хтось, нам невідомий, — підсумував Том.

— На цьому все, — поставив крапку Ґарднер. Він замовк, коли у дверях з’явився інший агент.

— Сер, тут до вас прийшли.

— Зараз повернуся, — кинув Ґарднер Томові й ви­йшов на вулицю.

Джейкобсен залишилася в хатині. Її обличчя все ще було бліде, але вона рішуче склала руки перед собою, ніби стримуючи будь-яку слабкість.

— Звідки ви знаєте, що це чоловік? — запитала вона. Автоматично перевела очі на кипучу активність навколо паху трупа, але швидко знову відвела їх. — Я не бачу нічого, що може це підтвердити.

Її акцент був не таким сильним, як ті говірки, що я чув навколо, але виразно свідчив, що вона місцева. Я глянув на Тома, проте той захопився роботою. Чи вдавав.

— Ну, окрім зросту… — почав я.

— Не всі жінки мініатюрні.

— Ні, але небагато таких високих, як цей труп. І навіть велика жінка мала б делікатнішу структуру кісток, особливо черепа. Це…

— Я знаю, що таке череп.

Господи, але ж вона гостра на язичок.

— Я збирався сказати, що зазвичай це вагомий показник статі, — закінчив я.

Її підборіддя вперто випнулося, але вона нічого не прокоментувала. Том, який розглядав роззявлений рот, випростався.