Шляхи титанів

Очі людини зупинилися на обличчі Аеровела і засяяли почуттям щастя. Серце вченого теж забилося радісними тривожними ударами. Перед ним з’явився Ліахім, його друг з дитячих років. Він вважається найстарішим вченим Системи після Аеровела.

Губи Ліахіма ворухнулися. Аеровел з насолодою слухав рідний голос:

— Вітаю тебе, друже! Отже, все гаразд? Експеримент закінчився успішно?..

— Чудесно! Наші передбачення підтвердилися… Точніше можна буде сказати потім… Тепер же скажу одне — нервові клітини мають здатність до відродження! Ти розумієш?..

— Це правда?! — вражено скрикнув Ліахім.

— Про це говорять записи автоматів, — задоволено посміхнувся Аеровел.

— Вітаю тебе!.. — Простягнув руки вперед Ліахім. — Жалкую, що не можу обняти…

На обличчя Аеровела раптом набігла тінь занепокоєння. Він допитливо поглянув на друга.

— Послухай, Ліахіме! Але що трапилось? Для чого потрібно тратити енергію планети? Адже я повертаюся додому.

Ліахім продовжував посміхатися, але десь в глибині очей гніздилася тривога.

— По-перше, поздоровляю тебе з днем народження. Сьогодні тобі сповнилось п’ятсот вісімдесят років. Ти, напевне, забув?

Аеровел сердито нахмурився, гнівно відкинувся на спинку крісла.

— Це нехороші жарти, мій брате! Я дякую тобі за пам’ять, але невже лише для цього…

— Ні! Не для цього, — заперечив Ліахім. Лице його стало серйозним. — Слухай мене. За ті десять років, доки ти проводив свій експеримент, відбулися незвичайні події. Кілька вчених нашої Системи підготували небезпечний проект і подали його на розгляд Космічної Ради. Один з авторів проекту Семоній.

— Семоній? — здивовано перепитав Аеровел. — Я знаю його давно. Він завжди був трохи загарячий. Це, напевне, вплив південної крові. Ну то що за проект він подав?..

— Його проект передбачає передачу функцій науково-технічного, а також всякого іншого громіздкого мислення машинам і повне звільнення людей від інтелектуальної праці…

— Це божевілля! — майже закричав Аеровел. — Невже є безумці, які підтримують цей проект?..

— І навіть багато, — відповів Ліахім. — Його схвалюють навіть учені сусідніх систем. Не всі, звичайно… Такі, як Алл-Аскор-Гудін з системи Центавра, Брраж-сі із Сиріуса і деякі інші. Я знав, що ти підтримаєш мене, і вирішив тебе викликати. Без тебе Космічна Рада не буде розглядати проекту. Поспішай! Може, твій авторитет зупинить їх!

— Не авторитет, а логіка і людський розум, — суворо сказав Аеровел. — Добре! Виключайся. Я прискорю повернення.

Постать Ліахіма зникла. В кубі простору знову поповзли рожеві тіні. Поворот важільця — світло погасло…

Аеровел набрав групу цифр на клавіатурі пульта. Електронний мозок космольота одержав завдання. Тепер апарат повернеться на рідну планету швидше.

Треба було б відпочити, але вчений забув про це. Страшна тривога, невідома за всі півтисячі років його свідомого життя, проникла в серце.

Небезпечну справу задумали члени Космічної Ради. Необхідно яким завгодно способом не допустити здійснення проекту.

Аеровел включив радіостанцію, піймав музичну телепередачу з рідної планети через трансляційний супутник. В кубі простору виникли об’ємні зображення, пролунали звуки чарівної музики.

Вчений прислухався. Мелодія була незнайомою, але в ній чулися давно відомі мотиви. Аеровел присунувся ближче, передача повністю захопила його. Почувся голос диктора:

— Фантастична музично-зорова композиція молодого музиканта Мена на тему: «Прогрес».

…З неймовірної глибини простору почала народжуватися запитливо-тривожна мелодія.

На екрані простяглася кам’яниста рівнина. Ніякої перспективи, тільки туман повсюди, густий задушливий туман. Десь попереду вгадується джерело світла. Що там? Зоря, сонце чи, може, мертва планета, що сяє відбитим промінням? Ця болюча думка написана на чолі змарнілої високої жінки, яка, простягнувши руки вперед, йде наосліп в тумані.

І гримить урочиста ораторія-гімн на честь цієї жінки, яка не зважає на криваві рани на ногах, шукаючи дорогу серед мороку.

— Куди йдеш, безумна? — погрозливо гримить мелодія, і здається, що те запитання кидають всемогутні сили Космосу. — Хіба ти не бачиш, що неможливо проникнути у віковічні таємниці Буття, що тобі судилося вічно бродити в тумані?..

— Ні! — тихо відповідає жінка, і її голос розкочується хвилями внизу, а луна підхоплює його і несе в безкінечність. — Ні, я не вірю в це! Я знаю, я бачу, що десь попереду сяє зірка. Там Істина! Хто може зупинити мене в моєму пориві?

— Ти зовсім знесилена! — погрожує Космос. — Ти ледве пересуваєш побиті камінням невдач ноги! Куди ж, нещасна, думаєш ти дійти?..

— Кожна удача буде цілющою для мене, — гордо відповідає жінка і вперто рухається вперед. Світло яснішає, з’являється золотий ореол. Туман потроху розсіюється.

— От бачиш, зла сило, — тріумфуючи, вигукує жінка, — світло яснішає, шлях все коротший, а я не старію, рани мої заживають!..

У відповідь лунає громовий сміх — сміх ненависті та іронії.

— Поглянь, нещасна! Ще крутіша гора перед тобою! Так буде завжди по дорозі до Істини! Бо вона безкінечна і недосяжна! Вернись!..