Шлюбні ігрища жаб

Стас розпластався на траві. Навіть якщо це не погоня, зустріч з людьми взагалі йому поки що небажана. А раптом це погоня? Всередині у нього раптом стало холодно й порожньо. Бігти нікуди, захищатися нічим.

Голоси ставали виразнішими. Стас поповз їм назустріч, обережно виткнув голову з-за дерева, трохи підвівся на простягнутих руках і побачив двох хлопців, що йшли прямо на нього. Вони рухалися метрів за десять один від одного й подеколи обмінювалися фразами. На плечі у кожного теліпався автомат.

Стас позадкував. Ці двоє женуть його якраз до болота. Сховатися не можна: їх навряд чи тільки двоє, їх більше, всі вони йдуть ланцюжком, це облава, справжнісінька облава, вони женуть його, немов дикого звіра.

Стас випростався і двома стрибками досяг болота. Ще кілька кроків — і ноги по кісточки вгрузли в багнюку. Він зайшов у смердючу воду по пояс. Рюкзак, який він попри все не забув підібрати, доводилося тримати на простягнутих руках, ця зайва вага лише заважала, вганяла його глибше в болотну каламуть.

Нарешті він досяг мети — куща, що ріс просто у воді. Вода доходила тут майже до грудей, а ноги під водою вже вгрузли в багнюку вище кісточок. Заважав рюкзак. Чи не єдиний випадок, коли гроші заважають, — подумалося йому раптом. Пхнути його у воду — розмокнуть купюри. Але якщо зараз прибіжать ті мисливці, вони заберуть рюкзак, і мільйон буде їхньою власністю. А цього Стас дозволити не може.

Рюкзак тягнув донизу. Тільки тепер Стас відчув, який він важкий. Позбавитися його, негайно! Якшо грошам судилося пропасти, хай вони не дістануться нікому!

Стас перехопив рюкзак за шлейки здоровою правою рукою, розгойдав його і пожбурив якомога далі в болото. Він не дивився, куди впало його багатство: не міг! — почув лише голосний чвакаючий звук у себе за спиною, присів, занурившись у воду по шию, і почав терпляче чекати появи мисливців.

Хлопчики з автоматами не змусили себе чекати. Вони вискочили до болота, тримаючи автомати напереваги. Крізь гілки куша Стас бачив їх чудово.

— Куди він подівся?

— Я звідки знаю? Біг сюди…

— Може, це взагалі не людина, а звірюка якась? Лось, наприклад…

— Сам ти лось! Хлопець то був!

Один з них дав по болоту довгу чергу, пустивши її віялом. Кілька куль шелеснуло над головою Стаса.

— На фіга ти це зробив? — спитав його товариш.

— Мало що… Раптом він у болото заліз і сидить там. Он скільки тут флори прямо на багнюці росте.

— Той мужик, пам’ятаєш, казав, що на цій ділянці грузькі місця. Він би булькнув давно.

— А може, він справді булькнув? Дременув по болоті з переляку, воно його й захавало!

Напарник нічого не відповів. Він вовтузився з передавачем.

— Шефе, це Руслан, прийом! Шефе, це Руслан, прийом!

Приймач щось прошипів у відповідь, Стасу не було чути.

— Ми засікли рух. Схоже, останній. Погнали його на болото, але тут нікого чомусь немає. Прийом!

Приймач щось пробубнів. Хлопець спохмурнів і роздратовано вбив комара на щоці.

— Я теж так думаю. О’кей, так і зробимо. Кінець!

Він вимкнув приймача і вилаявся.

— Пішов він у задницю! — сказав його напарник. — Його тут комарі не жеруть. Козел!

— Не лайся. Ходімо. Шеф правильно каже, ми могли цього й не помітити. Зараз всі підтягнуться до нас.

Вони неквапом заглибились у ліс.

Стас, що сидів весь цей час затамувавши подих, злякався власного полегшеного зітхання. Воно здалося йому таким голосним, що його могли почути хлопці з автоматами. Але навколо все було тихо, лиш зуділи комарі й кумкали жаби.

Стас почекав ще кілька хвилин, потім почав повільно вибиратися з болотяної багнюки. Ноги засіли міцно, щоб вивільнити їх, довелося докласти чимало зусиль. І раптом Стас зупинився з піднесеною для чергового кроку ногою, неначе наштовхнувся на невидиму стіну.

Рюкзак!

Він викинув його у відчаї. Він не сподівався, що його не помітять, і справедливо вирішив, що мільйон на болоті йому ні до чого. Але зараз, коли все обійшлося і з’явився шанс врятуватися, Стас згадав про мільйон, втоплений у болоті, і йому перехотілося вибиратися на тверду землю.

Він повернувся, поглянув туди, звідки почулося чвакання падаючого вантажу. Помацав очима — і нове полегшене зітхання вирвалося з його грудей: рюкзак мирно погойдувався на купині, зачепившись шлейкою за гілку старої, сухої берези. Мокрий і зелений, він особливо не вирізнявся на загальному тлі болота, був схожий на купину, трухлявий пень або загуслу багнюку і не привертав до себе уваги.