Штіллер

Вона рада була б довіку вже його не бачити.

Коли він повернувся зі сходової клітки під неминучий акомпанемент спущеної води, Сибіла вже зачесалася й малювала губи. Навіть капелюшок одягла. Штіллер отетерів. «Ти йдеш?» — спитав він. «Уже майже північ»,— сказала вона й узяла торбинку. Штіллер не затримував її. «Ти дурень!» — раптом сказала вона. «Чому?» — спитав він від зливальниці, де мив руки. «Просто дурень, та й годі,— засміялася Сибіла.— А чому, я не знаю». Штіллер непевно позирнув на неї, витираючи руки. Вони обоє не знали, що говорити. Штіллер довго витирав руки. «Ходи,— сказала Сибіла,— поїдемо кудись».— «Куди?» — «Куди-небудь. Я маю внизу машину, тільки, здається, не замкнула її. Думаю, ніхто не завважив». Штіллер засміявся, ніби вона була наївна дівчина. З його обличчя не можна було прочитати, що він надумав; у кожному разі, він відчинив на кухні віконце, щоб випустити дим з майстерні, мовчки взяв свого брунатного плаща, плеснув по кишенях, як завше, коли перевіряють, чи є там ключі, тоді ще раз позирнув на Сибілу, теж не знаючи, що вона надумала, й вимкнув світло...

* * *