Штіллер

Наступний день був не легкий для Сибіли, чи, радше, по-химерному легкий. Якийсь сільський заїзд уночі, де на стінах висіли не бандерильї, а, мабуть, вишиті хрестиком вислови з біблії чи сентенції на зразок: «Чого сам не любиш, іншому не чини!», «Чесному всюди честь!» абощо, одне слово, сільський заїзд уночі, де, либонь, пахло сушеними грушами і під віконцем удосвіта співав півень, а з другого боку — її затишний дім з малим Ганесом, що був хворий на горло, проте вже одужував, два чудові світи; її тільки бентежило, що можна було перейти з одного світу до другого без ніякого мосту. Десь опівдні вона зателефонувала, щоб переконатися, що Штіллер справді існує. А тоді, як можна собі уявити, вийшла надвір, на город!.. Була весна, стільки роботи — копати, садити, підрівнювати, гребти, а земля сохла, наче влітку. Сибіла витягла розбризкувача й примостила його на моріжку, щоб зволожував наброщені кущі. Сусідка сказала, що таке поливання шкодить тендітним брунькам, отож Сибіла перетягла розбризкувача в інше місце, де він нічому не міг зашкодити, а поливати город конче треба, і хай собі шановна сусідка, що все знає найкраще, навіть прогноз погоди, хоч гопки стає, їй байдуже. І взагалі, чого б ото я скрізь пхала свого носа! Ганес пам’ятав її вчорашню обіцянку купити йому бамбука та блакитної бібули й зробити змія; їй було прикро, що вона забула. Вона пообіцяла завтра поїхати до міста та ще й на додаток піти з ним до цирку, як тільки цирк приїде, а сьогодні взяти його з собою на аеродром зустрічати татка. Взагалі Сибіла відчувала потребу ущасливити усіх людей, і Каролу, служницю-італійку, також — хай собі гуляє сьогодні, атож, господарі повечеряють у місті. Який же чудовий день! Сусідка теж тішилась годиною. Жовті форситії аж світилися, магнолія й собі починала цвісти, а розбризкувач навіть вичарував невеличку приватну веселку. А потім, після чотиригодинної завзятої роботи на городі, Сибіла знову скупалася під душем і перебралася. На аеродром вони приїхали зарано. Горло в Ганеса вже не боліло, і він дістав морозиво, але курточку вона йому нізащо не дозволила скидати, аби хвороба не вернулася знову. А скільки там виявилося літаків! Можна було полетіти до Афін, до Парижа, навіть до Нью-Йорка. Сибіла не сумнівалася, що Рольф відразу впізнає все з її обличчя. Крім того, він був найближчий, єдиний чоловік, що йому вона могла признатися й хотіла признатися. Літак спізнювався на сорок хвилин, Сибіла мала досить часу, щоб подумки сказати йому все, що потім насправді ніколи не було сказане. Бо ту мить, як гучномовець лунко оголосив, що прибув літак з Лондона, і як із нерухомої машини вийшов гурт чужих людей разом із стюардесою, що вела їх до митниці, наче нічого й не сталося, і як Сибіла, тримаючи за руку малого Ганеса, побачила з тераси Рольфа, що роздивлявся навколо, а тоді, помітивши свою родину, став махати газетою,— ту мить у Сибіли все наче завмерло, і вона навіть не помахала йому у відповідь. Вона сама не знає, але Рольф потім запевняв, що не помахала, навіть не кивнула головою. Її раптом посіло почуття: що йому до того! А як митні формальності затягнулися, її почало ще й трохи дратувати, що такі зустрічі після кожної подорожі Рольф вважає за цілком звичайну річ. Саме тепер Сибілі потрібне було те роздратування, щоб захиститися ним. Помахав газетою, аякже! Але ні сліду радісного подиву — просто вважає за своє право, що на аеродромі на нього чекає дружина. Це так розлютило Сибілу, що, коли він вийшов із митниці й поцілував її, вона наставила йому не вуста, а щоки... «Що нового?» — як завше, спитав він. Коли вони йшли до машини, Сибіла відчувала, що в неї підгинаються коліна. Під час вечері в місті, щоб розповісти йому якусь новину, Сибіла завела мову про Штурценегера, їхнього архітектора, про те, як йому неймовірно пощастило, про якесь замовлення в Канаді чи де там. Потім, Штурценегер радив їм конче подивитися якийсь фільм, а сьогодні він іде востаннє. Звичайно після своїх подорожей Рольф бував дуже веселий і бадьорий, наче повертався просто від життєдайного джерела, а тепер, бачивши, що вона ще бадьоріша за нього, відразу почав удавати стомленого, поскаржився на сильний вітер над каналом і захотів додому, поводився так, наче вернувся не з Лондона, а з фронту, як герой, що за ним треба упадати. Сибіла, хоч і не давала того взнаки, була трохи вражена, завваживши, що дивиться на Рольфа не так, як завше,— не байдуже, але без страху, що він приховує щось від неї, без облудної думки, що вона б не могла жити без нього, а проте не без ласкавої щирої ніжності, змішаної зі співчуттям, отже, з певною поблажливістю, якої вона зовсім не хотіла, а все ж раптом відчула її швидше, ніж Рольф, відчула з того, як змінився її голос. Аби показати, що вона не конче має поділяти його втому, Сибіла вголос міркувала, чи не піти б їй на той фільм самій. Рольф не заперечував. Вона не пішла — не через те, що її мучило сумління, навіть тепер, віч-на-віч з чоловіком, вона ні в чому собі не докоряла,— але з чисто материнського почуття. Потім у машині, що її вела Сибіла, не Рольф поклав їй руку на плече, а вона йому, хоч, як уже сказано, Сибіла сиділа за кермом. Він сказав: «Ти маєш чудовий вигляд». Вона відповіла: «Я й почуваю себе чудово». І з полегкістю подумала, що тепер уже Рольф знає все. Та проте час від часу позирала на нього, не ймучи віри, що чоловіки можуть бути такі нездогадливі. Доходило майже до смішного. Мабуть, то була тяжка (для Сибіли) хвилина, коли Рольф, батько її дитини, поставив у передпокої свої речі й повісив плаща, щоб переночувати тут, під одним дахом з нею. Жах, та й годі! Сибіла мало не вибухнула плачем, але й цього він не помітив, а став розповідати про раптове зубожіння Британської імперії. Сибіла вже вклала Ганеса спати, помолилася з ним. І тепер не мала ніякої поважної причини втекти від раптового зубожіння Британської імперії. Вона не мала що сказати йому на відповідь, просто не мала, хоч би й хотіла. Але ж як перебути цей вечір, як, коли з Рольфовою нездогадливістю, що її Сибіла просто не могла збагнути, змовчати все було так легко, а одначе неможливо? Рольф стояв у кухні перед холодником, дістаючи пиво, й питав Сибілу, що була десь у другому кінці помешкання, чи не їздила вона за його відсутність на будову. Сибіла поклала собі вийти з дому, нечутно відчинити двері, поки Рольф пив на кухні пиво та балакав про будову, й кудись податися, не до Штіллера, а куди-небудь. Рольф, певне, почув, як брязнула клямка, вийшов з кухні й побачив її в пальті, з ключами в руді, зблідлу чи зашарілу, але якось дивно спокійну. «Собаку треба вивести!» — пояснила вона, і Рольф поставив своє пиво, щоб повести надвір собаку, слухняніше, ніж завше. Чи справді він ні про що не здогадувався? Чи тільки вдавав? Чи йому байдуже було? Чи, може, він був дурний, безпросвітно дурний або ж такий самовпевнений, що гадав, ніби проти нього не годен устояти жаден чоловік, чи як іще пояснити його поведінку? Сибіла сиділа в пальті. До того ж їй здавалося, що Рольф має навіть слушність, що її вчинок нічого не важить, нічого в нього не відняв. Але знати він повинен! Дальша мовчанка, хоча б вона тривала годину, чверть години, отруїла б усе, що в неї було з Рольфом. Вона заплакала. Може, все ж таки жалкувала? їй стало соромно перед Штіллером, що був тепер так далеко, вона боялася щораз ближчої хвилини, коли Рольф повернеться з собакою і коли вона признається йому, боялася, що применшить учорашню ніч до зради, зради Штіллера й самої себе. Вона вже бачила: Рольф обняв би її, зрозумів би, був би поблажливий, все забув би, не взяв би до серця її невеличкого безглуздого інтермеццо, а вона, зрадниця, зненавиділа б його за свою власну зраду. Чи ж не чесніше просто все примовчати? їй раптом здалося, що все, з чого складається домівка, перешкоджає їй бути щирою. Чому тут нема Штіллера! Рольф здався їй такий дужий, такий незвичайно дужий не тому, що на його боці стояло «право», а просто тому, що він був присутній. Штіллера наче привалили сотні речей — це піаніно, ці меблі, килими, книги, холодник, різний мотлох, що наче виступав за Рольфа мовчки, вперто, неухильно. Їй здалося, що домівка — це фортеця, вишукана підлість. Коли Сибіла намірилась потелефонувати до Штіллера, щоб почути його голос, до неї долинув гавкіт, і вона поклала трубку. Нарешті вона скинула пальто, знемагаючи з утоми, готова по-жіночому капітулювати, просто полишити, котрий із двох чоловіків переможе один одного, а тим самим здобуде перемогу й над нею. Коли Рольф зайшов, вона була заглиблена в хатні справи. Рольфові здалося, і начебто слушно, що їй навряд чи треба було саме тепер перевіряти місячні рахунки від молочара й різника, він вважав, що це нечемність супроти чоловіка, який допіру повернувся з Лондона, і насупився. Скидалося, що вечір мине в буденному подружньому настрої, отже, мине кепсько. Власне, Рольф сам був винен, що на цьому не скінчилося. Він пошпурив шклянку до зливальниці. «Що сталося?» — запитала Сибіла. З її тону він виснував, що його люба Сибіла, людина несьогосвітня, знову його підозрює, і теж стратив терпець. Рольф вважав її підозру такою, дріб’язковою, міщанською, що ще раз (але виразно натякаючи, що востаннє) виголосив свою «лекцію» й не дав себе перебити, о ні! Сибіла повинна врешті подивитися ширше на подружжя, повинна довіряти йому, зрозуміти, що він її кохає, навіть як часом у дорозі й зустріне якусь іншу жінку; до речі, цього разу такого не трапилось, проте йому, як і всім чоловікам, найперше йдеться про сам принцип. Тож він сподівається, що Сибіла зуміє розважніше підійти до подружнього життя, збагне, що й у подружжі необхідна певна воля. Він не бажає, щоб йому влаштовували сцени ревнощів. Та ось і це минулося. Сибіла хотіла запевнити, що розуміє його так, як ніколи, і нітрохи не ревнує; однак це була б і правда, і видимий глум, отже, вона не могла нічого сказати, взагалі нічого. Хотіла тільки якнайшвидше лишитися сама. Ситуація була жахлива, все вже оберталося на комедію. Сибіла, ласкаво цілуючи його в чоло, відчула над ним перевагу, і їй стало соромно. Вона мимохіть замкнула двері. Її щастя не було примарне, як тільки Сибіла лишилася сама, воно знову сповнило її своєю дійсністю. Вона не заспівала лише з тактовності. Та все одно її німе щастя чути було, мабуть, крізь усі стіни, і чоловік, хоч і сказав усе, що вважав за потрібне, не міг заспокоїтись. Замкнені двері його вразили: він наполіг, щоб Сибіла впустила його ще раз до своєї кімнати, і аж як він, наче той самаритянин, що несе розраду, сів до неї на ліжко, певне, сподіваючись побачити її заплакану, а натомість вражено помітив, що вона сяє зі щастя, то почав про дещо здогадуватись. «Що сталося?» — запитав він. Сибіла не могла добрати відповідних слів, вона тільки сказала: «Ти сам уже знаєш». Рольф теж не придумав нічого мудрішого й спитав: «Ти була в якогось чоловіка?» Сибіла притакнула, радіючи, що зламала неприємну мовчанку, їй стало легше, й вона аж тепер відчула цілковите щастя. Рольф спантеличено дивився на неї. Вона попросила нічого більше не розпитувати й лишити її саму. Рольф сприйняв її слова (так каже Сибіла) на диво спокійно. Навіть виїхав на кілька днів, щоб не дратувати її, за що вона була йому щиро вдячна. Повернувшись (так каже Сибіла), він теж був на диво спокійний.