Штіллер

* * *

Мені не випадає змальовувати щастя, що його закохана Сибіла, дружина мого прокурора, зазнала чи сподівалася зазнати наступними тижнями. Навряд, щоб те щастя було таке велике, як у своїх мовчазних ревнощах уявляли собі зацікавлені особи: з одного боку — Юліка Штіллер-Чуді, а з другого — мій приятель прокурор. Відомо, що кохання без даху над головою, кохання без щоденного спілкування, кохання, що мусить обмежитись тільки хвилинами жаги, рано чи пізно стає тяжким випробуванням. Обійми серед високої пшениці чи в темному лісі спочатку хвилюють, здаються романтичними, а далі смішними, принизливими, не допомагає навіть взаємне почуття гумору. Адже ж вони були не гімназисти, а дорослі люди, чоловік і жінка, обоє вже одружені... Сибіла (так вона каже) розуміла, чому Штіллер не хотів приймати її в майстерні, де йому все нагадувало про хвору Юліку. Вона шкодувала, бо його простора, ясна майстерня, як уже сказано, дуже їй подобалась, але розуміла його. Сибіла все дала б за те, щоб її суперниця була здорова, рівноцінна жінка, з якою можна було б приятелювати або відверто боротися. Нехай би то була навіть ревнива фурія, що в кожному товаристві закладає свої моральні міни, або кумедна істеричка, що нахваляється отруїтися газом, чи моторна дурепа, що відразу винагороджує себе подружньою зрадою,— для Сибіли було б краще, ніж хвора жінка, що тихенько собі поїхала до санаторію в Давос, полишивши здорових почувати себе ніяково в кожному випадку, до того ж жінка, що її Сибіла в вічі не бачила, якийсь привид! Але так уже вийшло, і на Штіллерову майстерню не можна було розраховувати. Де ж могли вони ще зустрічатися, як не на лоні природи та в кількох заїздах? Сльотливий тиждень для їхнього кохання був такою самою катастрофою, як для літніх кінотеатрів та всіляких там снів літньої ночі: заїзди почали повторюватися, дороги навколо міста вже не вели нікуди, розмови їхні ставали меланхолійні, дотепні, але меланхолійні — одне слово, далі так тривати не могло...

Але вони справді кохали одне одного.

«Знаєш що,— сказала якось Сибіла,— поїдьмо до Парижа! — Штіллер невпевнено усміхнувся.— Можеш не турбуватися, я саме вертаюся з банку,— додала вона.— Нам треба тільки поглянути, коли від’їздить потяг». Штіллер попросив у кельнера розклад. Потягів до Парижа не бракувало. А раз, десь у липні, вони справді добралися аж до перону й посідали на лавку під електричним годинником, з квитками в кишені, із щіточками до зубів та паспортами у валізках. «То ми їдемо чи не їдемо?» — спитав Штіллер, наче вагалася тільки вона, а він ні. Кондуктор уже став ходити від вагона до вагона. «Заходьте! — вигукнув він.— Прошу, заходьте!» їй було шкода Штіллера. Що він нарешті зважився виконати її бажання, вона не сумнівалася, але раптом сама втратила бажання: їй заважала якась його запеклість. «А Юліка?» — спитала вона. Тим часом стрілка електричного годинника стрибала з хвилини на хвилину. Насправді (як каже Сибіла) Штіллер був радий, що вагалась — принаймні так здавалося — вона, тимчасом як він, тримаючи в руці її валізку, був просто втіленням чоловічої рішучості. Кондуктор зачиняв уже двері вагонів. Сибіла не рушала з місця, вона відчувала, що той привид незримо присутній коло них, а їй не хотілося гуляти по Парижу з привидом... Потяг від’їхав; вони лишилися на пероні, поклавши собі, що Штіллер спочатку з’їздить у Давос, відверто поговорить з хворою Юлікою. Іншої ради не було.

У серпні Штіллер поїхав у Давос.