Штіллер

Я згадую (сам не знаю чому) поминки, такі, як я бачив у Ханісіо, індіянок, що цілу ніч чиплять на могилах, усі святочно вбрані, гарно причесані, немов до шлюбу. Здавалося б, там нічого й не відбувається; цвинтар — тераса над темним озером, оточена стрімкими скелями, без жадної могильної плити чи якогось іншого знаку; кожен у селі знає, де поховано його предків і де він сам колись лежатиме. На тому місці ставлять свічки — три, сім чи двадцять, залежно від того, скільки небіжчиків має родина,— і миски з різною їжею, прикриті чистими серветками, а насамперед одну дивовижну річ: бамбукову риштовину, яку споруджують урочисто, ніби на свят-вечір, а на неї кладуть печиво, квіти, овочі, кольорові цукерки. Запахом тих наїдків мають цілу ніч живитися померлі, бо запах — це зміст речей, у цьому весь глузд. Тільки жінки й діти приходять уночі на цвинтар; чоловіки моляться в церкві. Жінки, що весь час поводяться діловито й тверезо, сідають долі, наче на довгий спочинок, загортаються кожна разом із своєю дитиною в хустку так, що виходить наче одна істота. Свічки, що стоять рядком між живими й мертвими, миготять на холодному вітрі, спливає година по годині, над темними горами сходить місяць і, описавши поволі лук, знову ховається. Більше не відбувається нічого. Час від часу долинає дзвін, десь виє до місяця собака, і більше-нічого. Ніхто не плаче, розмовляють мало, тільки про необхідне, але не пошепки, як у нас на цвинтарях; адже йдеться не про настрій... Тиша, що зрештою підкоряє собі й дітей, які годинами дивляться на мерехтливі свічки або в порожню ніч над озером,, не означає тут побожності чи внутрішньої зосередженості в нашому розумінні, ані в поганому, ані в гарному. То просто тиша. Перед лицем життя і смерті нема про що говорити. Дехто навіть спить, поки їхні мертві — батько, чоловік чи син — нечутно живляться запахом, змістом речей. Десь опівночі приходять останні поминальниці, і всі вже сидять аж до світанку. Миготять тисячі душ померлих. Закоцюбла дитина, що надсадно кашляє, наче сама скоро піде на той світ, дістає в завдаток щось із солодощів, принесених мертвим. На загал тут люди неймовірно терплячі. Надворі холодно, дуже холодно, бо то ніч під перше листопада. Маленька дівчинка, що її мати куняє, грається свічкою, обкапує теплим воском собі руки, поки свічка гасне, тоді знову засвічує її і далі капає на руки. Кожний подих вітру приносить міцні пахощі; жінки общипують пелюстки з жовтих квіток і розсипають їх поміж могил, общипують так, наче готують якусь городину, не абияк, але без зайвих рухів, не наголошуючи на тому, що роблять, не домагаючись якогось настрою, без театральних натяків, що йдеться про щось символічне. Там, просто ні про що не йдеться, вони общипують квітки, та й годі. І здається, наче тиша стає ще глибша: місяць зайшов, холод аж наскрізь проймає. І нічого не відбувається. Жінки не вклякають навколішки, а сидять на землі, щоб душі померлих могли ввійти їм у лоно. І це все. Нарешті починає світати, минає ніч тихої терплячості, відданості неминучому вмиранню й повстанню...

Розмова з моїм приятелем прокурором про Штіллера: