Штіллер

Абсолютна інстанція? Абсолютна реальність? Чому він не каже «бог»? Мені здається, що він навмисне старанно уникає цього слова. Чи тільки переді мною?

P. S.

Усвідомлюючи, що я людина незначна, нікчемна, я завше сподіваюся, що вже через цю свою свідомість не можу бути нікчемний. Щиро казати, я сподіваюся перетворення, втечі. Я просто не готовий бути нікчемною людиною. Властиво, я лише сподіваюся, що бог (коли я допоможу йому) зробить з мене іншу індивідуальність, багатшу, глибшу, вартіснішу, вагомішу, і, мабуть, саме це заважає богові стати для мене чимось реальним, тим, що можна збагнути. Моя conditio sine qua non[41]: щоб він відмовився від мене, свого витвору.

Юліка й досі в Парижі.

Материна могила, як і всі могили в цій країні: кожна охайно обрамована гранітом, кожна трохи закоротка, аж боїшся наступити небіжчикові на ноги, між ними стежечки, посилані жорствою, по краях барвінок, а посередині череп’яний вазон, у ньому кілька зів’ялих айстр, за каменем іржава бляшанка поливати квіти. Але сьогодні йде дощ. Ми стоїмо разом під парасолем, дзигарі на башті б’ють третю годину. Надгробок швидше смішний — алегорична композиція, згусток каменярської майстерності. Подекуди над сірим Мангеттеном надгробків височать кипариси. Вільфрід питає:

— Як тобі подобається надгробок?

— Так собі,— кажу я...

Вільфрід належить до тих людей, що їм личить парасоль. Я зроду не мав парасоля, але тепер радий, що стою під ним. Це сільський цвинтар: пагорб, зарослий старими берестами, убога церковця з кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Ясної години звідси, мабуть, відкривається гарний, далекий краєвид на озеро й гори. Сьогодні все сіре, сльотливий осінній день. Над лісом навис туман. На чорний парасоль тихо крапає дощ. Ми стоїмо довго, обидва мовчазні, непорушні, як і годиться протестантам. Напис: «Тут спочиває в бозі...» На інших надгробках інші написи: «Спи спокійно» або якась туманна лірика. Надгробок з травертину, на жаль, виглянсуваний. Краплі з парасоля спадають на брунатне листя. В другому ряду є свіжа могила — глиняний горбик, а зверху вінки. Знову б’ють дзигарі. Холодно, мокро, сіро...

Потім ми заходимо до заїзду.