Штіллер

Вільфрід Штіллер — молодший за мене, тугий чоловік із засмаглим, обвітреним, гладеньким обличчям. Видно, що він багато буває надворі, на сонці. Чорний чуб у нього коротко підстрижений, як у селян або у військових. Він привіз мене сюди джипом, не своїм власним, а рільничої спілки. Вільфрід керує там городництвом... Звісно, ми розмовляємо про своїх матерів, а тим часом Вільфрід (на цвинтарі він утримувався) курить сигару по сигарі тієї марки, що курив комісар на митниці. Його мати, здається, була дуже сувора, а моя ні. Вільфрід розповідає, як колись залазив до льоху ласувати варенням і мати замкнула його там на цілий день, щоб більше не кортіло. І нічого: пересидів день у темному льоху й не заслаб. Я сміюся разом з ним — але то не моя мати. Вона зроду так не стала б виховувати мене. Його мати казала: «Не давай собі попусту, якщо хочеш стати справжнім хлопцем!» А моя: «Дайте ж хлопцеві спокій!» Моя мати була певна, що я вже якось зараджу собі в житті. Пригадую, раз я підслухав крізь шпарку на ключ, як мати переповідала цілому товариству мої дотепи і, видко, дуже мудрі вислови за останній тиждень, що всім вельми сподобалися. Вільфрід такого ніколи не зазнав. Його мати журилася, що з нього нічого путнього не вийде: цей здоровий, трохи грубуватий, наче сухий, а проте дуже сердечний чоловік, що сидить напроти мене біля лакованого столика й димить сигарою, сам признається, що не мав ніяких здібностей, навіть не вчився грати на роялі. А моя мати, я знаю, заощаджувала на прибиральницях і прасувальницях, сама прибирала й прасувала, аби мати змогу щомісяця заплатити за мою науку гри на флейті: я ж бо був обдарований. І обидва вони були смішні! Вільфрід оповідає, що його мати, звісно, така сама поважна, як і моя, дуже любила сиру печінку, куди дужче за солодощі; але ж не можна було на іменини чи на яке свято подарувати їй пакуночок сирої печінки; отже, вона сама мусила добувати собі ті ласощі. І добувала! Раз, коли футбольний м’яч залетів у кущі й Вільфрід кинувся його шукати, то наткнувся у відлюдному куточку в парку на свою матір, що їла сиру печінку; вона, сердешна, перелякалася до смерті, а тоді незграбно почала переконувати Вільфріда, аж той нарешті повірив, що то було все що завгодно, тільки не сира печінка. Таке могло статися і з моєю матір’ю, тож ми обидва сміємося. Далі він знову змальовує матір, зовсім мені не відому, розважну й непідкупну жінку, що їй не можна було викидати ніяких коників, практичну жінку, яка дуже рано почала його навчати, що він ніколи не одружиться з пристойною дівчиною, коли не матиме доброго заробітку. Моя мати була зовсім не така. Вона любила, коли я викидав їй якісь коники, а за прийдешнє була спокійна, бо покладалася на мої внутрішні вартості, була переконана, що я зможу одружитися з ким тільки захочу, з кожною жінкою, крім самої неї, що мене малим дуже засмучувало. Мою матір турбувало тільки, чи жінка; яку я приведу, справді буде гідна мене. Якось, пам’ятаю, я, випльовуючи кісточки з вишень, спробував поцілити ними в нашого старенького сусіду, що читав газету в своєму садку; мою матір так обурило його нечуване звинувачення, що я не признався до вини, аби не компрометувати її перед старим. Ми завше трималися разом, казав мій вітчим, як реп’яхи. Вільфрідові він був рідний батько. І моя мати, я знаю, ніколи не плакала б перед учителями; вона б усе заперечувала або чекала б від них хоч якоїсь поблажливості. Я був тендітна дитина. Коди моя мати бозна-як платила за мене штраф, я приносив їй цілий оберемок пролісків; аж тоді вона плакала. А його мати не чекала від нього пролісків, зате вимагала, щоб він сам перепросив учителя. Чудно, які бувають неоднакові матері!..

— Уже чотири роки вона там лежить,— каже Вільфрід.— Нізащо не хотіла, щоб її ховали в місті побіч людей, що їх вона ніколи не бачила за життя. Бридилася...