Штіллер

З’являється господар заїзду й приязно вітає Вільфріда на ім’я, потім подає руку й мені. Вільфрід розмовляє з людьми вільно й природно. Я так не можу. А власне, чому? Потім, як ми знову лишаємось самі, він розпитує мене про Юліку, як їй ведеться в Парижі. Юліка приїздила сюди з Парижа на похорон, вразивши всіх своїми рудими косами. Відтоді Вільфрід більше з нею не бачився. Вільфрід носить плетену камізельку. Його дуже цікавить Каліфорнія; він збирався колись виїхати до Аргентіни й стати фермером, але не поїхав через матір. От я й розповідаю йому про Каліфорнію, не маючи її ані на гадці, ані перед очима, натомість бачу могилу з барвінком і травертиновим надгробком, не маючи ані на гадці, ані перед очима своєї матері, і Вільфрід вважає, що все гаразд, його зниклий брат, мабуть, завше був трохи дивакуватий. Вільфрід не каже цього, навіть не натякає. В ньому нема двозначності, дотепності, цікавості, він людина природна, не прагне себе якось виповісти. А я навіть як мовчу, то здаюся собі в його присутності балакучим. Він п’є мало і, мабуть, лише задля мене, до того вважає вино за дуже гарне, чим мене знову ж таки зворушує, бо вино кепське, не міцне, власне, тільки й того, що відгонить бочкою. І все таке зрозуміле, таке дивне; розмова раз по раз уривається, чути тільки, як муркотить кіт. І коли Вільфрід ще раз запрошує мене пожити в них, я відчуваю, що на очі мені навертаються сльози, дарма що я наче здерев’янів. Він брат, а я ні, і йому нітрохи не заважає, що я не брат. Може, я теж голодний? Вільфрід не хоче мене ні в чому переконувати і цим якось обеззброює. Він не лякається мовчанки, а я знову оповідаю про найновіші ферми в Каліфорнії, що про них Вільфрід, звісно, знає з преси краще за мене. Між іншим, цікаво, що в тому самому ілюстрованому часописі, де оповідалося про балерину Юліку та її зниклого чоловіка, вміщено й велику статтю про нові заходи боротьби з шкідниками, і коли я в розмові згадую про неї, Вільфрід сміється: в статті немає ані крихти правди. Мені аж весело стає. Та коли з чогось випливає (хоч би з того, коли ми відбували військову службу), що Вільфрід молодший за мене на п’ять років, я пантеличусь. Я дивлюся на нього так, як хлопчак дивиться на дорослого чоловіка, незалежно од віку він мене з кожного погляду переважає. Збиває мене з пантелику й те, що його не бентежить ніяка, бодай найкумедніша різниця між нами; він без жадних застережень приймає, що моє життя, хоч для нього й незрозуміле, мене, очевидно, цілком улаштовує; не втручаючись ні до чого, він дотримується певної шанобливої відстані, яка щоразу мене присоромлює і відбирає мені певність. Але Вільфрідова шаноба цілком щира. Я не зважуюся замовити ще вина, якогось іншого, хоч знаю, що Вільфрід не був би проти: адже це день особливий і варто б його трохи відсвяткувати. Про його дітей я чую, що вони саме перехворіли свинкою; тепер їм лишився ще кір. Вільфрід, почепивши піджака на спинку стільця, береться до хліба з сиром, щоб підживитися перед довгою їздою в не дуже зручному джипі. Вина він більше не замовляє. Я питаю себе, чи не освідчитись мені, хоч і непроханому, але не знаю як. Та й навіщо!.. Вільфрідові ясно, як день, що ми брати, що ми стояли над однією могилою під одним парасолем і що тепер ми розлучаємось.

Перед п’ятою годиною я повертаюсь до Цюріха.

Тепер (пишучи це) я сиджу в барі. Сам у місті! Мені здається, що це сон; хоч моє найближче оточення — цілий табун свіжо нафарбованих цюріхських повій, готових до вечірнього наступу,— аж ніяк не скидається на сон. Ніхто не каже, що знає мене. А що, якби я не вернувся на шосту до в’язниці? Вільфрід підвіз мене до Белівю, йому ще далеко їхати, а завтра на нього чекає напружена робота, я ж, оскільки мене відпущено з Вільфрідом, маю ще цілу годину. Він подав мені руку.

— А як я втечу?

Він засміявся, тримаючи руку вже на кермі:

— Сам дивися, як тобі краще!

Джип шарпонувся, і ось уже Вільфріда немає...

Що я мав йому пояснювати? Є багато людей, ближчих мені, з ними я куди легше можу порозумітися, ніж із цим чоловіком, він ніяк не може бути мені за товариша. І він теж має своїх товаришів, що були б мені цілком чужі, йому також не спало б на думку залічувати мене до своїх приятелів. А все ж він справді єдина людина, що не дратує мене, коли плутає, наче то цілком природна річ, зі зниклим Штіллером, тобто не розуміє мене. Бо що означає розуміти! Приятелі повинні розуміти один одного, щоб бути приятелями; а брати завше брати. Чому я ніколи не був йому братом? Сьогоднішня зустріч дуже мене збентежила. Де моє місце в цьому світі?

— Ви й далі заперечуєте? — питає мій оборонець, тільки-но я повертаюся до в’язниці.— Заперечуєте?

— Так, кажу я,— заперечую далі...

— Але ж це смішно! — каже мій оборонець.

— Смішно,— відповідаю я,— та коли б я признався до того, чого б ви хотіли, пане докторе, то було б ще смішніше.

— Я вас не розумію,— каже мій оборонець.

— Знаю. Тому, пане докторе, мені й доводиться заперечувати все, що ви про мене кажете.