Штіллер

Так мовить мій доктор Боненблюст.

Я вдячний Юліці, що вона хоч принаймні червоніє, як дружина, коли наглядачі з божевільні, тримаючи напоготові гамівну сорочку, заводять до майстерні старого. Спершу я думаю, що це мандрівний торгівець, який недавно приходив, і дивуюсь, що мій оборонець відразу кидається по стілець, очевидно з сорому. Він сам не сподівався, що вийде так негарно. Він же тільки хотів, як то роблять з упертими в’язнями, трохи нарозумити мене цими зводинами, бо всі попередні анітрохи не вплинули на мене. Що ж іще лишилося моєму оборонцеві? Кнобель садовить дідка в закурене крісло-гойдалку, а того аж розпирає повага до суду, до влади, до пана доктора і до балерини з Парижа. Впізнавши його, я починаю плакати, але він того не помічає. Він майже зовсім здитинів розумом. Я відвертаюся, не можу дивитись на нього, хоча, властиво, і не дуже вражений: коли я згадував його тоді в Бовері, то десь таким і в’являв собі. Тепер я тільки чую за спиною злісний тоненький старечий голос:

— Ага, повернувся, ага!

Він хихотить, і моєму оборонцеві доводиться показати йому, хто з присутніх має бути його син. Він знову хихотить:

— Гарний мені син, що зовсім про мене не дбає, хи-хи!

Мій оборонець питає, чи він упізнає мене.

— Еге,— хихотить він,— накивав п’ятами, та й по всьому, гарний синок, а як через стільки років повернувся, то навіть не спитає, чи я ще живий, гарний синок!..

Звісно, тепер я повівся найбезглуздіше. Якомога зухваліше крикнув:

— Досить уже цього неподобства! Я вас не знаю.

— Аякже! — захихотів він.— Аякже!