Штіллер

Юліка сидить, тримаючи на колінах маленького фокстер’єра, що так лютував на мене, але тепер знайшов у неї захисток. Мабуть, поки я шаленів, Юліка навіть не підводилась. Вона не хитає головою, а просто дивиться на мене, як на чоловіка, що розлив вино чи наступив дамі на довгу вечірню сукню; можна вибачити, але прикрий вчинок. Та вибачити можна. Я не вірю своїм очам: її обличчя з незвичайно гарними очима лишилося незмінне, таке незмінне, що я сам себе питаю, чого, властиво, сподівався. Вона тільки поправляє свої руді коси, поправляє без потреби, бо не рушала з місця; це тільки я в своїм шаленстві упрів, аж із мене дзюрком тече піт, сорочка геть мокра, краватка зсунулася, і саме тому Юліка ще раз поправляє свої руді коси, поправляє збентежено, і її можна зрозуміти. Чи вона чекає, щоб я вибачився? В коридорі чути галас; певне, нічого не сталося, а то було б тихо. Але люди розлючені й обурені, я їх теж розумію. Юліка бере цигарку, і я даю їй вогню. Так, вона має слушність: а щодалі? Якусь хвилину, ще тримаючи в руках запальничку, я приглядаюся до своєї Юліки й відчуваю, що зараз вибухну ревним плачем, упаду на коліна, затулю лице руками, аж поки Юліка відслонить його, заплакане, бридке й сміховинне. Хотів би заплакати, але не плачу, сльози течуть наче кудись усередину, і я так само не міняю постави, як і вона. Її пиха (чи поблажливість) така затята, незворушна; вона всміхається, як переможниця, невинна, що завше мене переборює, чи як мати, радше все ж таки, як мати, що, попри все, любить свого нечемного сина; і її перевага видається мені такою безмежною, її незворушність такою незбагненною, її байдужість такою вбивчою, а невразливість такою безглуздою, що я тільки мовчки дивлюся на неї, недовірливо, як і першого дня. І яка вона гарна, ніколи не забуду її рудавих кіс, алебастрового кольору шкіри, дівочих уст, її чи то блакитних, чи зелених, а може й безбарвних очей, о, яка вона велична, яка незвичайно вродлива і яка правдива, щира, а її шляхетний ніс із ледь завеликими ніздрями, о, а її чудесні вуха, рівна струнка шия, ніжний голос! Ніколи її не забуду! А грація рук, коли вона, отак сидячи, курить,— якусь хвилину мені здається, що я зараз схоплю Юліку за горло й задушу. Але, звісно, не хапаю... Потім повертається Кнобель і доповідає моєму оборонцеві, яку я приблизно заподіяв шкоду.

— Дякувати богу,— каже мій оборонець,— що хоч нікого не поранено!..

Їм доводиться пояснювати моєму вітчимові, що сталося: галас привернув його увагу, і він хотів би знати причину, адже його викликано сюди особисто, він знову й знову наголошує: особисто.

P. S.

Тепер, цілком усвідомивши своє безсилля, я бачу, що то була б найкраща хвилина сказати їм усе, сказати правду. Але що означає це моє «все»? Тільки-но я пробую його пояснити, з нього нічого не лишається. А то хіба б я не пояснив його вже давно, це своє «все», свій досвід?..