Штіллер

Спочатку він оселився в невеличкому пансіоні над Женевським озером разом зі своєю дружиною, що вирішила вернутися до нього. Очевидно, обоє вони погано собі уявляли, як у них складеться далі спільне життя. Я теж напружено чекав, що в них вийде. На нашій невеличкій простій дачі у Форші, яку, одначе, можна було опалювати, Штіллер не захотів оселитися, мовляв, вона «до біса близько від Цюріха». На щастя, родинне місто дало йому, хоч і після палких суперечок у самій комісії, заохочувальну субсидію на суму дві тисячі франків; це означало, що подружжя все-таки мало кошти на два або й на три місяці. Тими грішми і сподіванкою на якесь подальше чудо вони й жили в Теріте над Женевським озером. Однак ми не могли собі уявити Штіллера в тому містечку. Наскільки ми пам’ятали, там були самі готелі, тенісні майданчики, линвові дороги й будиночки з баштицями та садовими гномиками; але гарні стосунки могли там прикрасити їм життя. Їхня цілковита мовчанка, навіть під час різдвяних свят, почала нас турбувати. Нарешті в першому листі, що починався звертанням: «Дорогий приятелю і прокуроре!», Штіллер попросив позичити йому електричну каструльку; була зима, і, крім гарячого сніданку, що входив у платню за помешкання, вони їли в своїй кімнатці тільки сухий харч. В тому короткому листі Штіллер дякував «за все» з тривожною покорою. Ми тоді боялися за них: може, й затишна, але чужа готельна кімнатка на майже безлюдному курорті здавалася нам найневдалішими лаштунками нової зустрічі цього подружжя. Нарешті на початку лютого ми з дружиною вирушили на кінець тижня до Теріте й знайшли їх обох засмаглих на сонці, у справді затишній, вузенькій, зате з балкончиком, готельній кімнатці; їхні поскладані одна на одну валізи робили кімнатку ще вужчою, зате ще просторішим здавалося Женевське озеро за вікном. Штіллер був веселий, аж надто веселий; він узяв свою дружину під руку й відрекомендувався: «Подружжя швейцарських внутрішніх емігрантів». Ми нічого не питали про їхні плани на майбутнє. Унизу в їдальні ми всі не виходили за межі досить-таки силуваної розмови; зала була майже порожня, настрій ніби інтимний, а проте Штіллер та його дружина почувалися якось ніяково, наче ніколи ще не їли на білому обрусі. Крім нас, там було мало людей: якийсь спорохнілий англієць, що вже не володів як слід руками і доглядачці доводилось нарізати йому м’ясо, французький маркіз, що їв юшку, тримаючи перед собою розгорнену книжку, самі чужоземці, і все самотні, за винятком пари закоханих із Німеччини, в яких обручки, я відразу завважив, були не з того самого золота,— двох щасливих людей, примітних своєю соромливістю. Коли молодий кельнер, швейцарський німець, озвався до них по-французькому, вони й геть почервоніли. В кожному разі, ми не могли зрозуміти, чому Штіллер та його дружина були такі залякані. На жаль, цілу суботу йшов дощ. Гуляти не можна було, а Штіллер і його дружина боялися порожнього холу. Тож ми майже цілий день просиділи в їхній кімнатці між валізами. Я вже не пригадую, про що саме ми розмовляли, залишилося тільки загальне враження від тієї гостини. Штіллерова дружина, елегантна навіть у зношеному вбранні, майже весь час ходила з кутка в куток, казала хіба що яке слово, тільки слухала нашу розмову і безперервно курила. Вони справляли на нас таке враження, як росіяни в Парижі чи, казала моя дружина, як німецькі євреї в Нью-Йорку: ніщо їм тут не пасувало. Пані Юліка і моя дружина бачилися вперше і, крім кількох фраз задля ввічливості, майже не розмовляли одна з одною. Штіллер часто пробував рятувати становище гумором. Усе те разом було гнітюче: нескінченно довге надвечір’я з дощем за вікнами, чай, повна кімната диму. Властиво, то було розчарування — мабуть, обопільне. Не важко було помітити, що гроші в них кінчаються. Знайти роботу, яка хоч трохи відповідала б їхньому фахові, що не мав великого попиту, майже не було надії. Про повернення до паризької балетної школи, що,, до речі, належала не пані Юліці, а мсьє Дмитричеві, теж, мабуть, шкода було й говорити. Штіллер сміявся з тієї цілковитої безвиході. Пані Юліка стояла біля каструльки, засунувши гарні руки в кишені, чекала, поки закипить окріп, і курила, а Штіллер сидів на валізі, обхопивши руками коліна; відчувалося, що десь так вони живуть і як залишаються вдвох — по-приятельському, але розмовляючи мало, двоє зв’язаних докупи Людей, розважних настільки, щоб зносити одне одного. Штіллер просив книжок.