Штіллер

Штіллер ніколи не втрачав замилування до містифікації. Щоб почуватися добре серед людей, йому треба було трохи прикидатися. Коли нарешті моя дружина, їдучи до південної Франції, загостила на короткий час у Гліон разом з дітьми, я її спитав про ту ferme vaudoise, та вона тільки засміялася на відповідь: мовляв, мені треба самому її побачити! Насправді все там було, мабуть, не таке чудесне, як у Штіллерових листах. Пані Штіллер час від часу доводилось перебиратися трохи «вище». Лишаючись сам, Штіллер часто телефонував до нас уночі. Розмови ті бували для нас обтяжливі, бо не раз саме тоді ми мали гостей. Штіллер здебільшого був трохи напідпитку й говорив про К’єркегора: мовляв, йому конче треба моїх пояснень. До того ж телефонував він із заїзду, бо його власний телефон знову від’єднано за несплату рахунку. Я ніколи не був знавцем К’єркегора: ту книжку я послав йому в зв’язку з одною розмовою про меланхолію як ознаку естетичного ставлення до життя. Коли він зателефонував уночі, то ні я, ні він не мали книжки під рукою. А головне, що, очевидно, він майже не читав К’еркегора, отже, йому йшлося про щось інше. Він висів на апараті чверть години або й довше, часом навіть півгодини, либонь, щоб тільки чути чийсь голос. До мене долинав гамір у заїзді, брязкіт начиння, крики від футбольного автомата. Я насилу розрізняв Штіллерові слова. Він, певне, часто мав мене за дріб’язкового типа й подумки проклинав. Знаючи його скруту, я щоразу квапив, щоб він кінчав дорогу розмову. Мабуть, я не годен був до кінця відчути себе в його становищі. Штіллерові жарти не могли сховати від мене, який він самітний, як прагне мати приятеля. І саме через те я почувався цілком безпорадним. Надто часто я просто не міг дати йому того, що він чекав від мене, бо сам не мав його, тому він не раз кривдив мене, несподівано питаючи: «Ти що, скупий? — А тоді додавав: — Кажи щось, байдуже що, але кажи! — Завше він кінчав словами: — Якщо ти колись приїдеш у Гліон, хоч я вже й не вірю...» — і замовкав, не кладучи трубки. Я казав тоді кілька разів «до побачення», але й далі чув брязкіт посуду або кельнерку, що перелічувала коло буфету по-французькому замовлення. Штіллер, не попрощавшись, чекав, щоб я поклав трубку. Ми з Сивілою боялися тих нічних розмов. Інколи просто не знімали трубки, і він пробував дзвонити аж до другої години ночі.