Штіллер

«Ти, мабуть, не віриш,— якось написав він,— що я знайшов будинок, про який мріяв ціле життя. Чому ти не приїдеш? Я визнаю, що звідси видно Шільонський замок і Дент-дю-Міді, що, як дме західний вітер, чути гуркіт поїздів, гучномовців на міжнародних регатах, галас літніх розваг наших курортників, не стану відмагатися, що видно також деякі готелі Монтре, властиво, всі, але, щоб ти знав, ми просто вище від усього цього, і внутрішньо також вище. Зрештою сам переконаєшся! В льоху, що про нього я тобі ще не писав, є порожні бочки, в них можна гукати так, що сам злякаєшся власного голосу, а як стояти тихенько, то чути, як шарудять миші за дошками, може, навіть щурі, в кожному разі, видно, що дошки правдиві, а це найважливіше. Усе тут правдиве, навіть ластівки під дахом, що його я цілий тиждень латав, ненастанно жахаючи Юліку: вона все боялася, щоб я не впав. А тим часом я тепер просто втілення обережності, чіпляюся за життя, як ще ніколи досі, так завше почуваєш, що смерть наступає тобі на п’яти, а це, щоб ти знав, цілком природне почуття, воно є ознакою життя. Справді, я рідко таке переживав: майже завше я тішуся прийдешнім днем і благаю тільки одного: щоб він був такий самий, як учорашній, бо теперішнє вдовольняє мене до такої міри, що часом я аж сам дивуюся. Думаю обладнати собі робітню, не можу ж я весь час тільки читати твого К’єркегора та інші такі самі важкі книжки, треба підв’язувати виноград, полоти бур’ян та ще купувати наждак, добрива, порошок на слимаків, рубати дрова, як бачиш: retour â la nature[44]. До речі, скажи своїй дружині, що це не платани, а берести, на жаль, присохлі, як тепер майже всі берести, ніхто не може пояснити, чому берести не витримують нашої епохи. Нам страшенно шкода, що їх доведеться спиляти, хоч вони й належать нашому сусідові. Чи ти ще їх застанеш? Я вже подумки дожидаю тебе там, унизу, на пероні в Монтре. Тоді поведу вас досить стрімкою кам’янистою vieux sentier[45] поміж мурами винниць, улітку розпеченою, мов піч, але восени вітряною, вже десятки років тому зарослою мохом, що по ній тепер ходять тільки збирачі хмизу і подружжя Штіллер (вимовляй Штілєеер!). Та нащо я тобі змальовую цей закуток? Прочитай краще свого, а тепер і мого улюбленого Рамю Коли ж ви все-таки приїдете? Приїжджайте, і то якнайшвидше, поки не завалився наш будинок, поки мої ноги не заросли мохом, поки плющ не заснував нам очі».

Читаючи такі листи, ми усміхалися, бо добре пам’ятали, як раніше Штіллер глузував із сільського життя, називав його «останнім притулком внутрішнього життя»; тепер він, здається почувався в своїй ferme vaudoise краще, ніж будь-коли. Особливо нас потішила звістка, що пані Штіллер пощастило знайти роботу, яка мала для неї глузд і забирала тільки півдня,— вона стала провадити в Монтре у жіночій школі уроки ритмічної гімнастики. А Штіллер тим часом сам собі знайшов діло. На день народження моєї дружини від нього прийшов цілий пакунок із керамікою — розмаїті вази, дзбани й тарелі, що геть усі надавалися до вжитку. Про таке Штіллер ніколи й словом не згадував. Тепер він писав у листі, доданому до пакунка:

«Ви повинні знати, якби колись захотіли приїхати в Гліон, що я тепер природжений гончар. Загрібаю грошву. А як матиму свою піч випалювати кераміку, то ви мене просто не впізнаєте. А тоді, натоптавши вперед гаманця, я переберуся вище, до Ко. Це зовсім близько звідси, десять хвилин їхати вузькоколійкою. Та поки що мене на переїзд не стане, я ще випалюю свої горщики не сам. Найбільше я продаю їх американцям, що мають деякий смак. На моїй хвіртці написано: «Swiss pottery»[46]. І якраз американці, які сяк-так розуміються на кераміці, не виходять з дива, що в нас можна знайти майже такі самі орнаменти, які я на власні очі бачив в індіян під Лос-Аламосом в Арізоні, а надто в індіанському музеї, що міститься в Санта-Фе».