Штіллер

Вони довго не давали про себе звістки, Я теж не знав, що писати, а надто після нашої гостини. Намірявся написати, та й добре було б підтримати їх, але мені не спадали на думку потрібні слова. Послав їм велику пачку книжок, і серед них том К’єркегора, проте відповіді не отримав. Кілька місяців здавалося, що подружжя Штіллерів немає на світі. Принаймні ми вважали, що адреса їхня змінилася. Коли ми не можемо уявити собі життя якихось людей, то мало думаємо про них, навіть якщо вирішимо, що вони потребують нас. Я вже й гадку закинув про листування з ними; дружина ж моя з іншої причини, цілком слушної, вважала, що не може їм написати.

Коли це десь через півроку, пізнього літа, прийшов бадьорий лист, у якому Штіллер повідомляв: «Винагороджені від бога за всі місяці попереднього ув’язнення, ми щойно знайшли, найняли й посіли вимріяний дім, une ferme vaudoise![43]» Ми полегшено відітхнули. Вирішили, що їм несподівано пощастило. Неймовірно низька платня наводила на думку про таку саму неймовірну занедбаність, та наш приятель вихваляв понад усе свою ferme vaudoise. В кожному разі, здавалося, що він справді щасливий. Ми собі уявляли затишну хатку, колишню господу вадського селянина, може, навіть виноградаря, Штіллер сам не знав; до того ж виноградник на узгір’ї, давильня, така старезна, що мимоволі викликала пошану, простора світла клуня, що якраз годилася на майстерню, а ще алея з великими платанами, що надавала всьому дворищу враження панського. В якомусь листі то були вже не платани, а берести. В подальших листах клуня взагалі згубилася. Зате виринули інші радощі, зненацька Штіллер згадав, що на подвір’ї є старий колодязь, і намалював нам його куте цямриння, що там є вулики і грядка з трояндами. Все те він описував любовно й добродушно, як трохи занедбане, трохи поіржавіле, струхлявіле й геть заросле темним плющем. Нам довелося неабияк напружувати свою уяву, а надто що ми добре знаємо околиці Гліона. Думалося, що наш щасливий приятель трохи перебільшував. Його власноручний малюнок показував стрімкий дах під черепицею зі скісним гребенем, що їх часто можна здибати у Вадському кантоні, навколо — рівнину, зарослу садком, а за нею — Савойські Альпи; алеї з вісімдесятьма берестами не було. Моя дружина дозволила собі запитати про неї. Осібний малюнок, такий гарний, що ми Почепили його в передпокої, зображав внутрішній вигляд помешкання з великою селянською грубою і Юлікою, що вклякнула коло неї, розпалюючи дрова; на берегах малюнка дописано щире запрошення на грінки з сиром.

«Коли приїдете? — починався сливе кожний лист, а наприкінці Штіллер щоразу дописував: — Не забудь тільки, що машиною сюди доїхати не можна. Ніхто тобі не покаже дороги. Залиш її в Монтре. А я вийду тобі назустріч, бо сам ти ніколи не знайдеш моєї ferme vaudoise!»

Надійшла зима, а ми так і не побачилися зі Штіллером. Він не мав ані грошей приїхати до Цюріха, ані бажання, хоч би ми його й запросили. Минула й весна, а ми — нині мені аж самому дивно — й досі не зустрілися. Штіллер писав до нас частенько і в своїх листах згадував не раз про Юліку. Ми знали, що якийсь час вона працювала в продуктовій крамниці. Але про основне, про їхнє подружнє життя, він ніколи навіть не натякав. Натомість на двох-трьох сторінках змальовував захід сонця. Властиво, він мовчав; кожний його лист я сприймав, як витягнену з моря пляшку, що повідомляє тільки про місце, де її вкинуто, але не мав ніякого права порушувати його мовчанку, як під час допиту, відвертими чи підступними питаннями або провокаційним тлумаченням його слів. Він намагався писати дотепно.