Штіллер

Років зо два тому я спробував відібрати собі життя. Я вже давно таке надумав. Як, мабуть, чи не всі самогубці, я був переконаний, що як заподію собі смерть, то настане просто кінець, щезне світло, щезнуть уявлення. І через те не відчував ніякого страху. Мені не пощастило з чисто технічних причин. Я знайшов у тій халупі невеличкого старомодного пістолета, що почав діяти, аж як я його добре вичистив. Він мав набагато легший спуск, ніж та зброя, що до неї я звик, чи взагалі гачок не тримався. Очевидно, він вистрілив передчасно, і куля (в шухляді я знайшов тільки один набій, що годився до нього) лише черкнула мені голову над правим вухом, не пробивши черепа. Потім мені показували рентгенівський знімок. Пам’ятаю: голову мою тримали дві руки, мов обценьки, наді мною здіймалося обличчя Флоренс, що єдина чула постріл, а тоді все зникло, лишилася тільки маленька кругла дірочка вдалині (ми дітьми часто залазили в канал, і далеке кружальце денного світла здавалося нам замалим, Щоб тудою можна було вилізти; таке самісіньке почуття!). Стан мій був нестерпний, але болю я не відчував. Навіть прагнув болю. Наче хтось мене кличе, а я не можу здобутися на голос, щоб відповісти. Розпачливе прагнення заснути і водночас певність, що заснути не зможу. Згодом, уже в шпиталі, я щось казав про це і благав сну. Найтяжча мука, здається мені тепер, полягала в тому, що раптом я став ні на що не спроможний, ані податися назад, ані вперед, ані вгору, ані кинутись униз, уже не було ні гори, ні долу, а все ж я існував, без порятунку, без кінця, без смерті. Як часом буває уві сні, я добре знав, що то сон, знав, що то не смерть, навіть якби я помер. Як сказати банально, то була велика несподіванка, десь така, якби хто стрибав з муру, щоб розбитися, але не досяг землі й ніколи не досягне, невпинно падає і водночас не падає, цілковите безсилля при цілковитій притомності, тільки зник час, як я вже казав, час як середовище, що в ньому ми можемо діяти; все лишається так, як було, ніщо не минає, все лишається назавше. Потім я довідався, що тоді мені через короткі проміжки робили уколи. Ті уколи, що заспокоювали, зміцнювали, присипляли тяжко поранене тіло, мабуть, щоразу знову будили в мені ляк, який потім, коли я лежав у забутті, повертався образнішою, зрозумілішою для пам’яті мукою. Так принаймні здається мені: я ще ніколи ні з ким про це не говорив. Та й як про це говорити? Можу тільки сказати, що саме той ляк я й називаю своїм янголом...

(Мене перебили повідомленням, що сьогоднішнє остаточне слухання справи з оголошенням вироку, спершу призначене на шістнадцяту годину, перенесене на десяту годину тридцять хвилин ранку).

* * *

Я вже казав, що ніколи ні з ким іще не говорив про це, і слушно: не можна чогось незрозумілого зробити зрозумілим, не втративши його цілком; навіть тепер я помічаю, що цим поясненням мимоволі намагаюся все якось пов’язати між собою, «надати якогось глузду» всьому. А тим часом я не маю чого надавати. Я тільки прийняв той «глузд». І мушу його зберегти... Із снів, що тоді цілою низкою являлися мені, я сам мало що запам’ятав, бо нікому не міг їх оповісти. (Раз мене відвідала в тому шпиталі мулатка Флоренс; я її добре розумів, а сам заледве здобувся сказати кілька слів). Ось один сон: я душу Little Grey і знаю, що то не кішка, а Юліка, вона сміється якось чудно, так Юліка ніколи не сміялася, і сама вона цілком інша, весела, я щосили душу кішку, а Юліка глузує з мене перед публікою, якої я ніде не бачу, кішка не борониться, але потім знову стрибає на підвіконня, вилизує шерсть; Юліка ніколи не була моєю дружиною, я все тільки вигадав собі... Або ще один сон: на моєму ліжку лежить мати, страшна, хоч усміхається, воскова лялька, коси, як щітка, мене опановує жах, пробую ввімкнути світло, та дарма, пробую покликати Юліку, знову дарма, все урвалося, темрява в цілому помешканні, а проте я дуже виразно бачу воскову матір, смертельно переляканий, падаю навколішки, кричу, щоб прокинутись, і раптом бачу в своїй руці великодню крашанку, таку завбільшки, як голова... Решту снів я ще гірше пам’ятаю. Здається мені, що в них ішлося про те саме, і як я лежав у забутті, той сон марився мені далі, наприклад...

(Мене перебив доктор Боненблюст, мій оборонець, що повідомив те саме усно. Я маю бути готовий).

* * *