Штіллер

Дарма я пробував зважити практичні можливості, обміркувати, чого Штіллер сподівається для дружини від тієї школи, дарма питав, чого б пані Юліка сама бажала, вона була глуха до моїх слів; побачивши, що Зі мною шкода й розмовляти, вона відкинулась назад і тільки мовчки хитала головою.

— Чого він завше від мене хоче? — врешті сказала вона змучено, коли я замовк. Очі її блищали слізьми; тонкими, білими руками вона вчепилася в поруччя шезлонга, як, буває, чіпляєшся в кріслі зубного лікаря, аби не тремтіти. Признаюся, мені її поведінка здалась екзальтованою; я відчував, що мене силують виповісти, свою думку про давно вже, очевидно, спірну справу, якої я не знав гаразд, а тому й не мав ніякого бажання втручатися до неї.

— Штіллер напустив мені туману з своєю ferme vaudoise,— сказав я, проте Юліка не давалася на розмову.— Але ця околиця,— плів я далі,— найбільше подобається мені над Женевським озером...

Вона не слухала моєї балаканини, не помічала, що я намагаюся звернути розмову в потрібний напрямок.

— Відрадьте його! — попросила вона знову, так само схвильовано.— Що ви собі надумали? — напала вона й на мене, але потім чемно загладила свою гарячковість: — Повірте мені, що нічого не вийде. Не вийде.— І по хвилі додала: — Він цього не повинен знати.

— Чого не повинен знати? — спитав я.— Що ви маєте на думці?

— Не питайте мене,— попросила вона, тоді зібралася на силі, випросталась і сягнула по другу цигарку; я простяг їй запальничку.— Мені не треба стільки курити,— сказала вона, немов перелякано чи так, ніби я її силував курити, в кожному разі, не подякувала за запальничку, що нею врешті й не скористалася.— Він не повинен знати,— мовила вона ще раз, наче до самої себе.— Я була в лікаря...— Пані Юліка напевне не хотіла ні з ким про це говорити, жалкувала, що пробалакалася; я, звісно, чекав пояснення, хоч і мовчав.— Вся ліва легеня,— сказала вона.— Я б не хотіла, щоб він уже тепер знав. Це треба зробити. Якнайшвидше.— її раптовий спокій, її дивне самовладання, що справляло враження, наче сердешна жінка й гадки не має, про що йдеться, хоч потім вона сама вжила медичного терміну, не від лікаря почутого, а підказаного їй власним розумом, та ще те, що вона зовсім не нарікала, приголомшило мене; я опустив очі, ніби шукав чого в жорстві, не зважуючись глянути їй в обличчя, щоб не зрадити думок, які тислися мені в голові.— Атож,— сухо сказала вона,— отакі в мене справи.

Я перейняв її сухий тон.

— А коли має відбутися операція?

— Якнайшвидше. Я ще сама не знаю. Як тільки зважуся...

Невдовзі прийшов Штіллер із другою пляшкою й заявив, що скочить ще в Гліон по виноград...

— Відрадьте його! — вела своєї пані Юліка, наче й далі говорилося про балетну школу.

Вона знову відкинулась назад, і голова її тонула в буйних косах. Мені здається, що я зроду не бачив самітнішої людини за ту жінку. Між її лихом і світом наче здіймалася непроникна стіна, не тільки її поведінка, а радше якась певність, що її не почують, давнє й безнадійне, сумирне, але довіку пекуче, невиліковне переконання, що партнер чує тільки самого себе. Мені кортіло спитати, чи її хтось у житті кохав. Звісно, я не спитав. А чи сама вона кохала? Мимохіть я спробував уявити собі її дитиною. Може, так вийшло тому, що вона сирота? Сподіваючись, що пані Юліка от-от почне звірятися, я також мовчав, дослухаючись до її рівномірного глухого віддиху. Що з нею сталося? Бо я не міг повірити, щоб людина від самого початку могла бути така позбавлена виразу навіть у стані кричущого лиха. Хто її зробив такою? Минуло вже п’ятнадцять хвилин, як Штіллер пішов, за п’ятнадцять хвилин він мав повернутися.

— Тепер і ви чекаєте,— врешті почала вона,— що я вам щось скажу? Я не маю що казати. Хіба я можу змінитися? Така я вже є, й годі. Чому Штіллер завше хоче мене змінити?

— Справді хоче?

— Авжеж. Може, навіть бажаючи мені добра, бо він переконаний, що кохає мене.

— А ви,— спитав я,— теж його кохаєте?

— Я його дедалі менше розумію,— відповіла вона після довгої задуми.— Ви не знаєте, Рольфе, чого він завше чекає від мене?..