Штіллер

Звісно, я ще довгий час звертався подумки до своєї гостини в Гліоні. Повернувшись додому, я невдовзі дістав від пані Юліки листа, в якому вона, не пояснюючи причини, ще раз благала мене нічого не казати Штіллерові. Хоч би яка була моя власна думка, проте я не мав права самовільно порушувати ззовні мовчанку тієї пари, бувши випадковим і, мабуть, небажаним повірником, Може, бідолашна пані Юліка боялася, що Штіллер розгубиться й тоді взагалі не можна буде з ним витримати? Я не знаю. Чи мала підстави сподіватися, що все-таки не дійде до операції? А ще, звісно, цікавив мене сам Штіллер. Мені здавалось, що з ним щось сталося. Замовкло в ньому прикре запитання, за кого ми його вважаємо, замовк страх, що його сплутають із кимось іншим. Я відчував, що в стосунках з ним звільнився від ледь усвідомлюваної силуваності: мені самому стало легше. Доки людина не прийме себе саму, доти боятиметься, що оточення її не зрозуміє або фальшиво витлумачить. Надто багато для неї важить, якою ми її бачимо,— і саме її тупий страх, що через нас їй доведеться взяти на себе фальшиву роль, неодмінно й нас робить тупими. Вона хоче, щоб ми дали їй волю, але нам не дає волі. Не дозволяє нам брати себе за когось іншого. Хто тут кого силує? Про це можна багато говорити. Самопізнання, що повільно чи нагло відчужує людину від життя, яке вона досі вела, тільки перший, необхідний крок, але його мало. Скільки ми знаємо людей, що якраз на цьому східці спиняються, вдовольняються меланхолією самопізнання і надають їй видимість дозрілості! Мені здається, що Штіллер перейшов цей поріг тоді, як зник. Він уже готовий був зробити другий, куди важчий крок: не вболівати, що ви не той, ким би хотів бути, а прийняти себе таким, як він є. Адже нема нічого тяжчого, як погодитися з самим собою! Властиво, таке вдається тільки наївним людям, а все ж у своєму колі я мало зустрічав людей, що їх можна було назвати наївними в цьому гарному розумінні. На мій погляд, Штіллер, коли ми зустрілися у в’язниці, вже до певної міри подолав те болісне прийняття самого себе. Та чому ж він так по-дитячому боронився від свого оточення, від своїх давніх приятелів? На щастя, я не знав особисто того давнього Штіллера, й через те мені було набагато легше зайти з ним у якісь розумні стосунки: ми зустрілися аж тепер. Та хоч він був уже готовий прийняти самого себе, хоч мав добру волю врешті подивитись у вічі власній дійсності, але не домігся ще одного, а саме: йому не було байдуже, чи визнає його оточення. Він почувався іншим, і цілком слушно — то був не той давній Штіллер, якого в ньому відразу впізнали; але йому хотілось кожного переконати, що він інший, а це вже було по-дитячому. Але як можна відмовитися від бажання, щоб принаймні найближчі нам люди пізнали нас у нашій правдивій дійсності, що її ми самі не знаємо, тільки в найкращому випадку годні в ній жити? Цього ми ніколи не осягнемо, якщо не будемо певні, що нашим життям керує якась надлюдська інстанція, чи принаймні якщо не будемо палко надіятись, що така інстанція існує. Штіллер зрозумів це дуже пізно. А чи таки зрозумів? Після тих перших відвідин восени у мене склалося враження, що таки зрозумів, хоч він не сказав про це ні слова; може, якраз тому. Сам Штіллер — і це чи не основна причина, що він замовк,— зовсім не відчував потреби пояснювати комусь, що він перемінився. Нова робота теж не виповідала його; він виготовляв тарілки, миски й чашки, все практичні речі, на мою думку, з великим смаком, але це вже не було виявлення самого себе. Він звільнився від страху бути невпізнаним, і через те інші стали почуватися вільніше з ним, наче він видобувся з тісного кільця. Я також зрозумів, чому, хоч який був прихильний до Штіллера, весь час трохи боявся зустрічі з ним. Може, «замовк» — не те слово, воно тільки вводить в оману. Звісно, Штіллер аж ніяк не був скупий на слова. Та як кожен, хто прийшов до самого себе, він дивився на людей і на речі навколо, і ті люди й речі починали ставати світом, чимось іншим, ніж тінями його самого, тим, чого вже не треба було йому ані шукати, ані нищити. Він сам починав ставати світом. Таке було моє враження після першої виправи до Гліона та й, зрештою, після його листів, коли в них не йшлося про пані Юліку. Зрозуміло, що з пані Юлікою, товаришкою його попереднього життя, було найважче, існувала велика спокуса піддатися давньому страхові й руїнницькому неспокоєві. Між ними була менша відстань, аніж та, що насправді відділяла вже Штіллера від інших людей. Пережите разом минуле — не «дрібниця; звичка, що природно настає разом з ослабленням нашої снаги, звички, що стрічаються на кожному кроці, можуть виявитися фатальними. Вони як водорості для плавця; хто цього не знає! А з іншого боку, наш приятель, мабуть, тепер знав, що втекти неможливо; дарма починати нове життя, коли давнє просто відкидаєш. Хіба Штіллерові не про те йшлося, щоб остаточно скінчити з минулим у стосунках до цієї жінки, з безплідністю, що цих двох людей скувала докупи, тобто не втекти, а розплавити його в новій, живій теперішності? А як ні, то ця нова теперішність ніколи не стане справжньою. Саме про це йшлося, про здійснення чи невдачу, про віддих чи задуху, і в цьому розумінні про життя чи смерть, радше про життя чи завмирання. Певне, що стосунки до жінки, якщо йдеться про подружжя, не завше стають останнім спробним каменем, але в цьому випадку вони стали ним. Бувають розмаїті спробні камені; Штіллер принаймні знайшов свій власний. Як уже згадувано, ми надіялись, бо, самі ж таки з радістю пересвідчились, що Штіллер, принаймні в спілкуванні з приятелями, дійшов до живої, вільної від страху, не тільки бажаної, але й дійсної, зрозумілої готовності бути собою, що він дедалі більше входив у себе, дедалі більше трактував людей і навколишні речі окремо від себе, одне любив, інше ненавидів. Наприклад, курорт Ко щиро й глибоко ненавидів, цілою душею. Штіллер лишився «нервусом», гарячою натурою, його любов не зробилася лагідна і всеосяжна, Зле тепер її в ньому було більше, ніж будь-коли раніше, і я сподівався, що та любов колись досягне й пані Юліки,— їй вона була така необхідна.