Штіллер

Штіллер приготував нам чудовий риж. Звісно, ми їли тільки, щоб додати одне одному мужності. Потім викурили по кілька цигарок. Моя дружина заходилася мити посуд, а Штіллер витирав. Упоравшися з посудом, дружина відразу пішла до спальні. Вона вела машину, і Штіллер повірив, що вона втомлена. Він був у такому стані, що не міг ні в чому сумніватися. Коли він лишився зі мною, десь о дев’ятій годині, то, здавалось, не відчував потреби говорити про операцію чи взагалі про пані Юліку. Ми з’ясували, що колись грали в шахи, й захотіли спробувати, чи ще не забули. Я майже не пам’ятав, де ставити коней та слонів,, і він мені показав. Але як класти шахівницю, де мають бути чорні, а де білі поля, Штіллер уже й сам не знав. Та все одно ми грали. То була своєрідна нічна варта. Ми грали до четвертої години ранку, коли за вікнами засіріло і став заповідатися гарний великодній день. Небо було всіяне зірками. Штіллер сприйняв це як гарну прикмету.

Пані Юліка перебула ніч, коли брати на увагу її стан, навіть чудово, і наш приятель повернувся з клініки, наче помилуваний. Ми полегшено відітхнули; до того ж був сонячний великодній день. Штіллер запропонував піти погуляти.

— Вона мене впізнала! — заявив він.

Я ще не бачив нашого приятеля таким щасливим. Ми рушили берегом у напрямку Шільона. Моя дружина йшла посередині. Штіллер був дуже говіркий, але говорив неуважно, що лиш йому спадало на думку: то про недавні відвідини свого молодшого брата Вільфріда, то сипав жартами, то вихваляв своїх нових приятелів у Лозанні, якогось книгаря та його дружину, на світі були самі тільки гарні люди. Подеколи він западав у мовчанку, тоді навіть не чув, що ми казали. На залізничному насипі, осяяному сонцем, ми стежили за любовною грою двох ящірок. Я спитав нашого приятеля, чим йому не подобається Шільонський замок, що з нього він завше кпив у своїх листах, не той заяложений малюночок на обгортках із шоколаду та музичних скриньках, а справжній, що бовванів тепер перед нашими очима. Він йому подобався, та й нам Шільонський замок, що його мури осявало ранкове сонце, здавався дуже гарним. Штіллер навіть не зауважив, що я хотів нагадати йому, як він раніше глузував із цих околиць. (Щодо тих глузів, які мене, коли я вперше читав його нотатки, може, й даремно обурили, бо при мені він ніколи не дозволяв собі таких жартів, то зрозуміло, що наш приятель, погодившись із собою, вже не мав причини удавати з себе чужоземця; він став вважати себе за швейцарця).

Був блакитний імлистий березневий день, поближні Вальські гори здавалися прозорими, невагомими, ледь посрібленими.

— Як поживають ваші діти? — спитав Штіллер.

Він щоразу трохи підкреслено звертався до мене, а не до моєї дружини, хоч вона йшла посередині. У Віленю, в готелі «Дю Порт», ми пообідали; нам подали рибу, а до неї вино з поближніх узгір’їв. Звісно, Штіллер майже весь час думав про Юліку. Звідти, мабуть, видно було клініку у Валь-Моні. Між першою та другою стравою він потелефонував туди.

— Спить,— повідомив він.

Тільки Штіллер не п’янів від чудового, але досить-таки міцного білого вина. Останні роки він майже весь час пив. Після того, як замовкли ранкові дзвони, лише пожвавлення на головній вулиці свідчило, що то був Великдень. Ми дійшли до витоку Рони, трохи засліплені пообіднім сонцем і сп’янілі від вина. Навколо сохли напнуті рибальські мережі, на березі лежали перевернені рибальські човни, що їх мали фарбувати наново; решта хиталися на каналі разом із лебедями.

— У будень тут немає нікого,— сказав Штіллер, хоч і так людей було небагато.