Щоб заспокоїти себе самого — звісно, мені не йшло з думки її жахливе признання,— я спробував виповісти свої тодішні думки про Штіллера, про його чисто людські нахили, про його здібності, про його розвиток за останні роки, виповісти, ані звинувачуючи його, ані боронячи, може, лиш трохи прикрашаючи; довгий час мені здавалося, що пані Юліка слухає. Напевне, мені було легше «збагнути» Штіллера, ніж пані Юліці, і після її останнього запитання я вважав, що це й є моє негайне завдання. Розмовляючи, я щось креслив гілкою по жорстві. Та коли випадково підвів очі, щоб принаймні з її міни вичитати, що вона гадає про одне питання, яке сам, чоловіком, бувши, не міг розв’язати, то побачив, що обличчя в неї геть спотворене, властиво, вже не обличчя — ніколи його не забуду. Вуста були розтулені, як в античних масок. Надаремне вона силкувалася закусити губи, що тремтіли, не слухаючись її. Я бачив, що вона німо хлипає. Розплющені невидющі очі були повні нечутних сліз, маленькі кулачки лежали на колінах, тіло дрижало — так вона сиділа, змінена, аж її годі було впізнати, глуха до найгучнішого крику, німа, не людина з якимись своїми рисами, а тільки охоплене розпачем тіло, м’ясо, що безмовно кричало в смертельному жахові. Не пам’ятаю, що я тоді зробив... Потім, як я тримав у руках її маленькі кулачки, що й далі судомно здригалися, коли її обличчя розгладилося з утоми, вона мовила:
— Не кажіть йому про це.— Я кивнув, щоб якось її підтримати.— Обіцяйте, що не скажете,— попросила вона...
Невдовзі по тому прийшов Штіллер із виноградом. Пані Юліка швидко підвелася, відвернулась, щось сказала здалеку про цукерки й зникла. Штіллер не давав мені спокою, домагався, щоб я конче покуштував винограду на десерт. Я не міг збагнути, чи він нічого не помітив по мені, чи тільки прикидався. Він запевняв, що радий з мого приїзду, сподівався гарного вечора, Я перевів розмову на вино, та Штіллер мимохідь запитав, якою мені здалася Юліка.
— Я маю на гадці її здоров’я,— пояснив він.— Правда ж, у неї чудовий вигляд?
Ми стояли й пили вино, кожен тримаючи ліву руку в кишені. Коли врешті з’явилася Юліка з цукерками, вбрана у вовняну жакетку, то вигляд у неї справді був чудовий. Вона напудрилася, але не тільки це її змінило. Здавалося, що вона сама нічого не знає про свою хворобу. Мене гнітило химерне почуття, що то цілком інша людина, наче перед тим усе мені лиш приснилося. Надворі справді похолоднішало, і ми зайшли до хати. Я не міг собі уявити, як мине той вечір; та Штіллер не вбачав у ньому нічого особливого, і пані Юліка теж.
На той час я ще не бачив Штіллерових нотаток, знав тільки, що у в’язниці він писав щось на кшталт щоденника. В післямові я не маю на думці вдаватися до численних спростувань. По-моєму, й так добре видно упередженість цих нотаток, їхня зумисна суб’єктивність, а інколи й очевидне перекручення правди, хоч, як опис суб’єктивних переживань, вони, може, й чесні. Та образ пані Юліки в цих нотатках мене приголомшив: мені здається, що образ той більше говорить про автора, аніж про особу, з якої він так свавільно зліплений. Хтозна, може, самий замір зобразити живу людину вже якийсь нелюдський. Це якраз стосується й Штіллера. Щоправда, більшість із нас не пише нотаток, але, очевидно, робить те саме в інший спосіб, не лишаючи сліду, і в обох випадках наслідок однаково прикрий.