Штіллер

— Лімузин,— кажу нарешті я й знову кусаю хліба: надто він смачний.—.Крадений, звісно. А втім, виглядав він чудово, як омах золотої куряви. То призахідне сонце так його забарвлювало. А лімузин, що мчить через пустелю, гойдається, ясна річ, як човен, на хвилях піску.

— Ясна річ.

— Звісно, він помітив нашу ватру.

— Ну й що?

— Бах! А він їде далі. Ми, певна річ, думаємо, що то американська поліція. Тож знову: бах! бах! І ще раз: бах! Аж раптом — хто б ви думали в ньому їде?

— А хто?

— Джо.

— Я сьорбаю мінестру.

— Хто такий Джо?

— Її чоловік.

— Мулатчин?

— Певне ж.

— А хай йому грець!..

— Негр,— додаю я.— Дуже добрий хлопець, тільки, звісно, не тоді, як у нього вкрадуть жінку. Але в темряві коли в нього тільки зуби біліють,— бр-р-р!

— Ну?

— А ми кохали одне одного.

— Ви й мулатка?

— Я її запитав: «Ти кохаєш мене чи його?» Вона мене дуже добре зрозуміла. І кивнула головою. Бах! І відтоді вже жадного слова не було про Джо.

— Убили?

— На місці.

— А хай йому грець!..

— Вона поцілувала мене. Ото був мій стиль.

Кнобель насипає мені ще тарілку мінестри, запопадливо, як кельнер, що обслуговує багатих гостей.

— Я негрів люблю,— веду я далі,— але не зношу одружених чоловіків, навіть як вони негри. Завше остерігайся його — це не для мене! Ми, звісно, відразу переїхали кордон...

— До Мексіки?

— Не вмикаючи фар. Ліворуч — Ріо-Гранде. Праворуч — місяць уповні.

— Це було ваше третє вбивство?

— Мабуть...

Власне, Кнобелеві не годилося б сидіти стільки в моїй камері: решта в’язнів щоразу дістають холодну їжу. Наглядач тримає вже відро в руці: не знаю, на що він ще чекає.

— Людина — справжній хижак,— кажу я загальниками.— Повірте мені, пане Кнобелю. А все решта нічого не варте.

Проте він чекає далі, тому я починаю знову:

— Як згадаю собі ту хвилину, коли я вперше побачив Флоренс... У тартаку, охопленому полум’ям!

— Хто така Флоренс?

— Моя мулатка.

— Ага.

— То було аж в Орегоні, я думав наловити коло берега риби; Бо грошей на їжу не мав, а красти тоді ще не хотів. Уважав ще себе за чесного, аякже! Хоч цілими днями нічого не міг уловити, жадної рибини. Бо це вам не іграшки — ловити рибу в океані з такого стрімкого берега, коли внизу бурхає прибій. Паскудне діло: годинами стоїш сухий на рифі, приплив то піднімається, то опадає, але ніколи не досягає рифу, і ти почуваєшся безпечно, немов міщук, аж раптом надходить хвиля, бозна-чому вища на цілих чотири метри. І як ти її вчасно не помітиш, не побачиш іще здалеку, як вона баранцями піни заливає риф, то чи ти чесний, чи нечесний, а все одно потонеш, хвиля розтрощить об скелі та й понесе в море твій труп, якого вже ніхто не розпізнає... Був ясний полудень. Я стояв отак, заглушений прибоєм, аж нараз бачу — над берегом позад мене здіймається дим, та ще й такий чорний, щоб ви знали, наче затемнення сонця починається. Напевне тартак, думаю собі, бо що б у тій пустельній місцевості ще могло горіти? Уявіть собі: на двадцять миль навколо нема жадної будівлі, самі тільки скелі, вівці та сталеві линви, що ними з навколишнього пралісу стягують колоди. Коли я, засапавшись, видобувся на пагорб, вогонь несамовито тріщав, в небо цілими снопами злітали іскри. Такого полум’я я ще зроду не бачив. Пожежників, звісно, й сліду, немає, самі тільки жінки стоять навколо, кусають нігті й просять бога, щоб припинив вітер. Гасити нема чим, чоловіки, як завше в неділю, десь подалися грати в скраклі, а тут полум’я тріпоче в повітрі, виляскує, наче багряні корогви. Надзвичайне видовисько! Вогонь вихоплюється з усіх дахів, нічого не можна вдіяти, вітер аж свище, і коли він налітає на велетенські стоси сухого дерева, постає така спекота, що за сто кроків годі витримати. А посеред дворища стоїть іще бак, повний бензину.

— А хай йому грець!

— Питаюсь її, чи вона часом не збожеволіла — адже бак щомиті може злетіти в повітря. Та вона не слухає, біжить до своєї хати...

— Хто?

— Просто в хмару чаду й диму. Мулатка.

— А хай йому грець!

— І я... я за нею!

— Певне ж.

— Чому — певне ж? — питаюся я.— То було чисте божевілля, але раптом мені спало на думку, що, може, вона хоче врятувати дитину. Ніколи того не забуду, запевняю вас: стою я в тій хаті, а нагорі вже подекуди займаються гонтини. Якийсь старий негр бігає, наче мавпа, по димучому даху й силкується загасити вогонь сміховинною садовою кишкою, кожну гонтину зокрема, бо ширше струмінь води не сягає. Видно, що то марна справа; а в хаті такого диму, що задушитися можна. «Агов! — гукаю я.— Чуєте?» Аж бачу — стоїть вона, нерухома, безпорадна, руки опустила й тільки плаче. Молодесенька мулатка. Ото було на що подивитися, дорогий мій Кнобелю: гарна, як дикий звір, вісімнадцятирічна жінка... Решта все, звісно, старий мотлох, що його не варто й рятувати, матраци й посуд. Я так розлютився, що схопив її та як трусону!

— Нащо? — питає Кнобель.