Штіллер

— Вона мені заявляє, що я повинен рятувати холодник. «І гадки не маю!» — кричу я. А старий негр усе поливає дах садовою кишкою, аж нам на голови капає. «Чого тобі тут треба?» — питає вона. «Тебе!» — кричу я. Я хапаю її на оберемок, і вона осміхається, показуючи всі свої білі зуби. «Я маю чоловіка!» — каже вона. «Ну, гайда!» — кажу я. «А в тебе є машина?» — питається вона. Машин усюди повно, думаю я, і саме ту мить, як вона обіймає мене, щоб легше було її нести, завалюється дах. Іскри аж танцюють. Заношу її, немов поранену, до першої-ліпшої машини на дорозі й даю газу. То був Плімут. Власник його, мабуть, якийсь комівояжер, навіть не помітив, як ми проїжджали повз нього, всі витріщили очі на бак із бензином, що кожної хвилі міг вибухнути.

— А ви, пане Вайте, драла, ге?

Аж любо глянути, як Кнобель радіє, коли іншому комусь пощастить: просто сяє весь.

— Через чотири години ми сиділи над тихою затокою, що належала вже до Каліфорнії, і ловили рибу в такому місці, де нас ніхто не міг побачити. «Як тебе хоч звати?» — спитав я. «Флоренс!» — відповіла вона. Очі в неї були мов блекота, а шкіра — мов шоколад. «Джо вб’є тебе, якщо спіймає»,— мовила вона. Я тільки засміявся. «Ми ж маємо машину!» — й показав їй, як відчиняти мушлю, коли треба принади на рибу.

Нарешті Кнобеля гукають, і йому таки доводиться йти. Вже з в’язкою ключів, у руці він питає мене:

— І ви щось уловили?

— Ще б пак! — кажу я й широко розводжу руки.— Отакенну рибину!

Мій прокурор, єдина людина, якій я, майже не прикидаючись, можу звірити всю свою біду, прийшов до мене попрощатися: він їде зі своєю дружиною (що знову переказує мені вітання) на десятиденний відпочинок до Понтрезіни. Ми бажаємо один одному всього найкращого.

Коси в неї руді, навіть дуже руді, за нинішньою модою, але не як шипшинове варення, а радше як сухий порошок вохри. Дуже оригінальні. До того ж вельми приємний колір шкіри: алебастр, а по ньому ластовиння. Також дуже оригінальний, проте гарний. А очі? Я б сказав: блискучі, ніби пойняті сльозою навіть тоді, як вона не плаче, блакитняво-зелені, немов зріз віконного скла, тільки що живі, а отже, непрозорі. На жаль, брови вона підголює так, що лишаються тільки тонесенькі смужки, через те її обличчя набуває витончено-суворого виразу, але й стає трохи схоже на маску, наче на ньому застиг подив. Дуже шляхетна лінія носа, особливо збоку, набагато чутливіші ніздрі. Губи, як на мій смак, трохи затонкі, не те щоб нечутливі, але ту чутливість треба спершу збудити, а фігура (в чорному костюмі) якась завузька, наче хлоп’яча,— відразу видно балерину. Швидше навіть не хлоп’яча, а юнацька,— жінці її віку це надає несподіваної зваби. Вона дуже багато курить. Її вузенька рука, що гасить тільки надкурену ще цигарку, далеко не безсила, чимало в ній також несвідомої жорстокості, хоч сама вона, видно, вважає себе за дуже тендітну й кволу. Говорить вона дуже тихо, щоб співрозмовник не кричав. Спекулює на тому, що її треба оберігати. Ця хитрість теж, мабуть, несвідома. А пахне від неї так, що аж у голові паморочиться? правду казав Кнобель; певне, якісь дуже добрі парфуми, зразу спадає на думку Париж і крамниці на Вандомському майдані.

— Як ся маєш? — питає вона.

Я знаю цю манеру відповідати питанням на питання, вона притаманна багатьом жінкам, власне, всім; тим більше я мушу берегтися небезпечного почуття, що Я вже колись із нею здибався.

— Ти справді вже не пізнаєш мене? — питає вона.

Її маніякальна впевненість, буцімто я — її зниклий чоловік, анітрохи не вдавана, ця впевненість прозирає в кожному її слові, навіть як вона говорить про цілком сторонні речі.

— Ти вже не куриш? — питає вона.

Потім — оскільки з самих запитань, що їх, власне, й не назвеш запитаннями, бо вони дозволяють тільки єдину відповідь, а всі інші просто поминають, як відмовки, не виходить довгої розмови,— я розповідаю баєчку про Ізидора, пристосувавши її до своєї прекрасної гості, себто відкинувши п’ятеро дітей і змінивши її так, як мені недавно снилося: Ізидор, з’явившись додому, не стріляє в торт, а тільки показує свої руки зі слідами ран... Божевільний сон!

— Ох,— зітхає моя дама,— ти нітрохи не змінився, від тебе слова розважного не почуєш, усе вигадуєш якісь химери!