Штіллер

Спершу мене все це смішить, далі сердить, але якось і зворушує: ця дама з Парижа, що сидить у чорному костюмі на моєму ліжку й курить цигарку за цигаркою, далебі не дурна, можна собі уявити чудовий вечір, проведений з нею, і то не один. Насамперед чарує її усміх, трохи стомлений, з якоїсь причини гіркий. Він будить цікавість, які ж переживання ховаються за ним, мимоволі раз по раз поглядаєш на її губи і відчуваєш свої власні. Проте гостя моя, здається, не може звільнитися від настирливої думки, що вона мене знає. Вона просто не вірить, що я можу бути кимось іншим, а не її зниклим Штіллером. Весь час говорить про своє подружжя, що, як я довідуюсь, теж було не таке як слід. Я вже кілька разів виявляю їй своє співчуття. Коли я нарешті вступив в розмову,— вона не засипає мене словами, навпаки, часто замовкає й тільки жадібно затягається цигаркою, цілі хвилини гіркої мовчанки, що її ще важче перервати, аніж потік слів,— то кажу:

— Сподіваюсь, мадам, вас повідомили, що ви розмовляєте з убивцею...

Вона пускає мої слова повз вуха, як невдалий жарт.

— Я вбивця,— знову кажу я при найближчій нагоді — хоч швейцарська поліція не годна мені зробити такий закид. Я вбив свою дружину...

Все дарма!

— Ти смішний,— мовить вона.— Справді-таки смішний, мушу тобі сказати. Стільки років не бачились, а ти знову за свої химери, ну, просто дитячі!

Признаюся, через її поважність я раз у раз почуваю себе невпевненим — не в тому, чи я справді вбив свою дружину, а чи пощастить мені звільнити нещасну жінку від її манії. Чого вона, власне, хоче від мене? Я так само поважно пробую переконати її, що ми ніколи не були одружені, цілком поважно, навіть тоді, як вона схоплюється з мого ліжка, починає ходити з кутка в куток по камері, стріпуючи рудими косами, зупиняється перед загратованим вікном і курить, засунувши вузенькі руки в тісні кишені костюма, який щільно облягає її тіло, стоїть мовчки, втупивши очі в пожовклий каштан надворі. Мені не видно її обличчя.

— Мадам,— кажу я, беручи в неї з пачки цигарку.— Ви прилетіли сюди літаком, аби пробачити своєму зниклому чоловікові. Я розумію, ви довгі роки чекали на цю важливу, ба навіть урочисту хвилину, і вам, напевне, дуже прикро, що я не той чоловік, якому ви з цілого серця сподівалися пробачити все. Я не той чоловік, мадам...

Вона тільки мовчки пахкає димом.

— Думаю, що й так усе ясно,— кажу я і теж закурюю.— Тут довго нема про що говорити.

— Що ясно? — питає вона.

— Що я не ваш зниклий чоловік.

— Чому? — питає вона, не обертаючись.

Я бачу принаймні її повну грації шию.

— Мадам,— кажу я так само поважно,— мене дуже зворушує розповідь про ваше нещасливе подружжя, але даруйте мені: що більше я вас слухаю, то менше розумію, власне, зовсім не розумію, чого ви від мене хочете. Від мене, що, як ви вже знаєте, замордував свою дружину, така жінка, як ви, що, хвалити бога, знесла своє нещасливе подружжя й лишилася в квітучому стані,— справді не розумію, що ви хочете мені пробачити.

Мовчанка.

— Ви живете в Парижі? — питаю я.

Тепер вона обертається до мене. У німому подиві її обличчя менше скидається на маску, стає ще краще, живіше, аж мене опановує думка, що могло б дійти до зустрічі, до зустрічі насправді, бо обличчя в неї тепер таке, що мені хотілося б поцілувати її в чоло. Може, й треба було б поцілувати її, хай би потім як хотіла витлумачила мій учинок. Так триває цілу хвилину, потім обличчя знову ніби замикається і знову починається те саме:

— Анатолю, що з тобою діється?

Я знову кажу:

— Моє прізвище Байт.

Вона просто міняє тактику — поводиться так, наче то мене опосіла манія. Вона викидає непогашену цигарку, за грати (що тут суворо заборонено, як і багато дечого) і стає переді мною, правда, не торкається до мене, але певна, що я до неї таки торкнуся, що, охоплений раптовим каяттям, попрошу в неї пробачення. І справді, бувають хвилини, коли я стаю просто безборонний, я всміхаюся, хоч мені зовсім не смішно: хай би я виглядав, як гном, як мінотавр, як не знаю хто там іще,—  від того нічого не зміниться, анічогісінько, вона просто не може побачити в мені когось іншого, крім свого зниклого Штіллера.

— Не думала я,— каже вона,— що в тебе колись буде лисина. Але тобі так навіть непогано.

Я просто німію. Мені просто памороки забиває. Хоч візьми й задуши її, все одно ця дама не перестане думати, що я її зниклий чоловік.

— Чому ти ніколи не писав?

Я мовчу.

— Я навіть не знала, чи ти живий...

Я мовчу.

— Де ти був усі ці роки?

Я мовчу.

— Ти мовчиш!..

Я мовчу.

— Просто зник — і все. Навіть чутки про себе не подав ніколи! І саме тоді! Я ж могла померти.

Нарешті я кажу:

— Ну все, годі!