Штіллер

Він був трохи смішний. По-перше, сердився на Юліку, що вона, насправді лежачи на цій веранді, усміхалася йому в паризькому сні, а по-друге, заявив про те, що порвав з коханкою, таким тоном, наче таке сталося вперше в історії людства, і з такою міною, немов помирати в санаторії — ніщо порівняно з учорашнім похороном у Понтрезіні його семимісячних любовних стосунків. Трохи смішна була також його запізніла щирість, коли він звіряв їй своє кохання до тієї дами, що, виявляється, звалась Сибілою. Юліка читала зі Штіллерового обличчя, як його дратувало, що вона під час тієї сповіді здмухувала з свого кода кришталики снігу. Що ж Юліка мала робити? Те, що він оповідав, майже збігалося з її літніми здогадами й ту хвилю не дуже вражало: вона ж бо давно знала, що Штіллер зраджував її. Зате він ходив із кутка в куток по веранді і впивався своїм невтішним горем, вдаючись до таких подробиць, що їх ніхто й не вимагав від нього, аби тільки ще якось учепитися за те втрачене літо. «Ну от,— сказав він нарешті,— такі мої справи».— «А тепер що?» Неправда, буцімто Юліка усміхалася з прихованою зловтіхою чи взагалі усміхалася. Штіллерові, мабуть, знову щось приснилося. З іншого боку, годі було сподіватися, що бідолашна Юліка обіллється сльозами через те, що Сибіли вже немає. Чого Штіллер знов від неї сподівався? Юліка тільки здмухувала кришталики снігу з кода, більше нічого. Вона, звісно, не пустила повз вуха тих слів, які він перед тим сухо кинув: що тепер і між ними все скінчиться, між Штіллером і Юлікою, все ж таки його шлюбною дружиною,— не розуміла тільки логічного зв’язку між тими словами та його сповіддю. Коли Штіллер, знову сидячи на поруччі й здебільшого вдивляючись у заметіль, наче розмовляв із примарною модриною, спробував пояснити їй ті слова, то здавалося, що хвилювала його не та мить, не те місце, ба навіть не присутність бідолашної Юліки — радше складалося враження, що він рішуче й люто виголошував давно вже складені, на самоті вимізкувані, без видимого зв’язку приліплені одна до одної думки, чим лютіше, тим краще, наче з якогось чужого наказу, що його Штіллер, їдучи в Давос чи, може, обідаючи слимаками, заприсягся собі виконати, немилосердного чоловічого наказу. Юліка слухала, однак не могла збутися почуття: хто тобі звелів говорити такі жорстокі дурниці, любий мій Штіллере, адже це Зовсім не те! Він був жорстокий, як той бідолашний кат, що не має права добрішати, як побачить свою жертву на власні очі, бо мусить виконати наказ. Тому Штіллер майже не дивився на Юліку, а звертав очі до сірих модрин серед сніговиці. І що далі говорив, то ясніше відчувала Юліка: все це не те, любий мій Штіллере, зовсім не те!.. Штіллер говорив без кінця: «Якби не та поразка б Іспанії, якби я, зустрівши тебе, почувався справжнім, повновартісним чоловіком, я б давно вже лишив тебе, Юліко, може, навіть після першого поцілунку, і нас би минуло нещасливе подружжя. Це, бачиш, найгірше: ми мали б знати, що в нас нічого не вийде. На цілій нашій дорозі не бракувало ознак — бракувало нам тільки відваги, щоб побачити їх. Тепер я знаю, що, певне, взагалі не кохав тебе, а був закоханий у твою кволість і тендітність, у твою мовчазність, яка ставила переді мною завдання — тлумачити тебе й твої думки. Тяжке завдання! Я собі уявив, що ти потребуєш мене. А тим часом саме я несвідомо потребував твоєї вічної втоми, твоєї осінньої бляклості, твоєї хворобливості, потребував людини, І яку належало берегти, щоб при ній самому собі видаватися дужим. Розумієш, я боявся звичайної коханки, здорової собі буденної дівчини, яка хоче, щоб її обіймали, і сама вміє обняти. Взагалі мене долав страх. І я хотів на тобі випробувати свою силу. Тому й не міг тебе кинути. Я перейнявся божевільним прагненням — домогтися твого розквіту. Ніхто більше не бажав тобі такого. Розквіту! Гадав, що то мій обов’язок,— і допроводив тебе до хвороби. Зрозуміло, де ж би ти була здорова з таким чоловіком. Страх, що ти будеш зі мною нещаслива, в’язав мене з тобою міцніше, аніж будь-яке щастя, що його ти могла мені дати».