Штіллер

* * *

— Ну? — питаю я Кнобеля, свого наглядача й слухача, відкусуючи нарешті кінчик недільної сигари.— Як вам сподобалась історія?

Кнобель лиш мовчки дивиться на мене.

— У вас є чим прикурити? — питаю я.

Він навіть не чує.

— Не знаю,— кажу я, затягуючись сигарою,— хто перший розпочав смертельну бійку, мабуть, чесніший. У кожному разі, з печери вийшов тільки один, мабуть, дужчий. Прізвище його відоме, вибите навіть металевими літерами на пам’ятній дошці: Джім Байт. У брошурці, що нині продається туристам, про нього написано трохи докладніше: «James Larkins (Jim) White, a young cowboy who made his first entry trip in 1901»[11]. А про його товариша сказано тільки: «А Mexican boy»[12]. Його прізвище зникло в пам’яті, і я гадаю, що цей зниклий також ніколи вже не дасть про себе звістки!

Кнобель, видко, трохи збентежений.

— То ви Джім Байт? — питає він.

— Ні,— сміюся я,— оце вже ні! Але я, бачте, пережив таке саме — достеменно таке.

Кнобель, видко, трохи розчарований.

Друга прогулянка з Юлікою під її заставу.

Моє враження від сьогоднішньої зустрічі: це не вона!. Ця жінка взагалі не має нічого спільного з нудною історією, що я її сяк-так запротоколював останніми днями! Це дві різні Юліки. То йшлося зовсім не про неї!

І т. д.

— Слухай-но,— питає вона вкотре вже,— що з то» бою? Чого ти весь час приглядаєшся до мене?

Сьогодні вона природніша, ніж я. Я пропоную найняти вітрильник, і вона захоплено погоджується. Ми під руку йдемо до пристані. Я не знаю, про що говорити, і радий, що можу взятися до линв і до стерна. Тим часом пані Юліка Штіллер-Чуді, вбрана сьогодні в сукню бананового кольору, зважується стрибнути в хисткий човен, оглядається, де б примостити білу торбинку й легенького, як метелик, паризького капелюшка, щоб вони не забруднилися, сідає в дуже гарній позі, впершись у лавку руками. Їй тільки доводиться пересісти, як я міняю напрямок, потім вона знову розкошує, підставивши вітрові вогнисті коси. Зовсім не та Юліка! На озері, коли його горбистий, густо заселений, завше дуже близький берег губиться в осінній імлі, створюючи враження певної далини, ми вперше залишаємось, можна сказати, самі. Чи вона відчуває це? В кожному разі, нам не треба боятися, що раптом зайде з попільничкою бравий Кнобель, мій наглядач.

...Згодом (знов уже в камері) я марно силкуюсь уявити собі її усміхнене обличчя. Знаю тільки дуже добре, що, коли вона усміхається, мені хочеться схопив ти її обома руками, як дарунок божий, якого, проте, не можна схопити, можна тільки вірити в нього. А ще я тоді усвідомлюю ясно, тверезо: в цій усмішці може перетопитися все. Юліка, мабуть, відчуває те саме. Не пам’ятаю вже, з якої нагоди вона каже:

— Бачиш, коли я сама і згадую про все, то, на жаль, не можу сміятися, або як і сміюся, то мій сміх гіркий, недобрий, а опісля, про те саме думаючи, я знов реву.

Вітер надовго затих, тож ми, не роздумуючи, розбираємось і стрімголов кидаємось у зелену, пронизану сонцем воду, вже досить холодну, плаваємо довкола вітрильника, що без стерна гойдається на хвилях, бовтаємо ногами, як діти. Потім, уже в човні, коли ми, мокрі, в сиротах, лежимо проти теплого сонця, Юліка мовить:

— Ти худший...

За кого худший? Щоб не псувати нашої ідилії, я прикладаю її слова не до зниклого Штіллера, а до парижанина, що про нього вона ніколи не згадує; смішно, але я до нього не так ревную, як до Штіллера. Навколо нас сновигають катери, і нам доводиться вбратись, ще навіть не висохши як слід. Через те, що вітер змінився й назад ми пливемо проти нього, я мало не спізнююсь до в’язниці. Юліка мусить відвозити мене на таксі... Ще й тепер (увечері на своєму ліжку) я немов бачу крапельки води на її плечах, на білому, алебастровому чолі, бачу античні пасма кіс у неї на шиї.

P. S.

Скоро вона має десь на тиждень поїхати до Парижа, до своєї балетної школи; мені буде тоскно без неї!

Снилося:

На мені Штіллерів мундир, каска й карабін. Я чую команду: «Батарея, струнко! На плече! Вперед кроком руш!» Спека, дорога кам’яниста, вибоїста. Вибухла війна. І я дуже добре знаю дату: 3. IX. 1939. Та я її не сприймаю як минуле, так само як людина не сприймає як минуле, коли їй присниться, що вона знову сидить за партою. Чую позад себе верескливий, знервований голос. Хто крокує не в ногу? Чому він не зголошується? Ми стаємо струнко. Капітан аж біліє з люті. «Ви там!» — кричить він, показуючи на мене. І я справді чую свій власний голос: «Рядовий Штіллер!» Смішно, я навіть уві сні не почуваю себе рядовим Штіллером, а проте випалюю: «Рядовий Штіллер!» Капітанові аж губи тремтять. Про таких людей, як я, каже він, у війну є особлива стаття, зрозуміло? І як дійде до діла, він не буде зі мною (рядовим Штіллером) довго панькатися, зрозуміло? Я стою струнко з карабіном на плечі, і мені зрозуміло, що цей швейцарський капітан з якихось причин ненавидить Штіллера — врешті це його право — і в ім’я послуху, на який ми щойно присягалися батьківщині, може мене вбити. Недовго панькаючись — наказати, і все...

P. S.