Штіллер

Бовері — давня голландська назва. Це квартал, куди навіть поліція не заглядає, кишло знедолених, і то посеред Мангеттену. Досить тільки звернути за ріг мармурового Палацу правосуддя, як буквально за сто кроків попадаєш у царство пропащих людей-пияків, невдах, людей, що пустилися берега, що їм винесло вирок саме життя. Для них навіть не потрібно в’язниці: хто опинився в Бовері, той уже звідти ніколи не вийде. Влітку вони лежать у риштаках і на брукові; коли треба пройти тудою, то доводиться стрибати, як коневі на шаховій дошці. Зиму пересиджують навколо залізних грубок, дрімають, сваряться, хропуть, розповідають завше ті самі історії чи б’ються. Всюди смердить самогоном, гасом, немитими ногами. Раз я побачив там постать, що її ніколи не забуду. Була третя година ночі, коли я повертався, як завше, додому від Блекі. Мені було ближче через Бовері, і так пізно я вже не сподівався когось здибати на вулиці, тим паче, що стояв страшний мороз. Угорі гуркотів потяг старезної надземної залізниці; вікна у вагонах були повні теплого світла. Вітер гнав вулицею брудні клапті паперу, навколо сновигали собаки. Побачивши старого, я сховався за опору надземної залізниці. На голові він мав чорного цілиндра, як дипломати, наречені й гангстери, обличчя в нього було закривавлене. Він був у краватці, вбраний у білу сорочку, чорний піджак, і на тому край: далі вже голий-голісінький. Щоправда, був ще взутий у черевики, і на тонких, сіро-синіх старечих ногах теліпалися підв’язки. Мабуть, він був п’яний. Він лаявся, падав, повз обмерзлою бруківкою. Промчала машина із засвіченими фарами, Дякувати богу, не переїхавши його. Нарешті він знайшов свої штани, спробував, спираючись на ліхтар, підвестися й надіти їх, але посковзнувся й знову простягся на обмерзлому камінні. Я, звісно, подумав, чи не помогти йому, проте побоявся встряти в якусь історію. Такого я не міг собі дозволити. Тим часом старому пощастило всунути в холошу бодай ліву ногу; побажавши йому подумки всього найкращого, я вже хотів іти. І враз почув голоси, сповнені глуму й ненависті; мабуть, говорилося про бідолаху на брукові. Я відразу ж пірнув назад у тінь залізної опори. Вгорі прогуркотів потяг. Старий спробував засунути й другу ногу в штани, але знову посковзнувся, впав голий долі й захарчав. Вітер підхопив його чорний циліндр. Старий навіть не відігнав пса, що почав його обнюхувати. Тремтячи всім тілом, я вирішив тікати, перебігаючи від опори до опори. Другим боком вулиці йшли якісь люди, що теж не помогли старому. Відомо, що з того може вийти! Потім милосердному самаритянинові доводиться доказувати, що він не вбивця, забезпечувати собі алібі тощо. Я не зважувався на таке через Блекі. Ще раз перебігши, я міг уже піднятися до залізничної зупинки, а через двадцять хвилин бути вдома: Блекі вже напевне телефонувала, щоб сказати мені «на добраніч». Здалеку старий видавався мені просто темним клунком на бруді, чи не єдиною річчю, якої не підхопив різкий вітер. Зненацька переді мною вродився якийсь тип і поклав мені руку на плече: заросла щетиною борода, лисина, почервонілі риб’ячі очі, але взагалі обличчя досить симпатичне. Він попросив закурити. Більше нічого не зажадавши від мене, він рушив своєю дорогою, побачив темний клунок на бруді, підійшов до нього, на що я не зважився, подивився й попрямував далі. Нагорі знову загуркотів потяг. Нарешті я переборов себе й вернувся до п’яного, що вже не ворушився. Він лежав долілиць, але синій з холоду, його сивий чуб був весь у крові. Я побачив рану на потилиці, поторсав його, взяв за руку: він був мертвий. Обличчя його так перелякало мене, що я чимдуж утік. І ніде не заявив про нього, хоч то був мій батько.

— Ваш батько?

Прокурор усміхається. Здається, він не вірить, так само як і в те, що я вбив свою дружину. Перепитує, наче не розчув:

— Ваш батько?

— Вітчим,— кажу я.— Але все ж таки...

Однак прокурор навіть тоді, як не може повірити мені, набагато приємніший за оборонця. Він не обурюється, як наші уявлення про правду не зовсім збігаються. Він обстукує собі цигарку й каже:

— З такими кварталами моя дружина, звичайно, не знайомилась.

Вічно він тиче свою дружину.

— А ви знаєте Фейр-айленд?

— Знаю. А що?

— Дружина каже, що там дуже гарно. Як і взагалі на околицях Нью-Йорка.

— Дуже гарно.

— На жаль, моя дружина не мала своєї машини,— заявляє він.— Але, настільки я знаю, вона часто виїжджала за місто з приятелями.

— Там треба виїжджати,— кажу я.

— А ви мали машину?

— Я? — сміюся. — Ні, не мав.

Мої слова, здається, чогось його втішили, заспокоїли, підбадьорили, прогнали якусь думку, що її я не можу вгадати.

— Ні,— іще раз кажу я,— машини я ніколи не мав я тоді їздив ціле літо машиною бідолашного Діка, що лежав хворий.