Штіллер

Мій оборонець, коли я, між іншим, оповів йому свій сон, розсердився. Ми розмовляємо про армію, йому мало того, що я задля миру (між ним і мною) визнаю її за неминуче зло. Здається, в Швейцарії теж армію мають за якусь святиню, і мого оборонця обурює, що хтось може погано снити про неї. Насправді, твердить він, швейцарський офіцер ніколи не дозволив би собі такої непристойної, просто злочинної погрози. «Ручуся!» — мовить він з пихою швейцарського офіцера, щонайменше майора. «Ручуся!» — проказує ще кілька разів.

Відповідь панові Вільфрідові Штіллерові, братові зниклого Штіллера — на жаль, знову не зробив собі копії! — десь такого змісту: ваш сердечний лист до зниклого брата, дуже мене зворушив, дорогий пане Штіллере, він нагадав мені про мою матір, і мені аж сльози набігли на очі. Пробачте, що так довго не відповідав. Я в житті лише те й робив, що все занедбував! Я не ображаюся, що ви ні про що не питаєте, навпаки, дякую за це, а так само за братерське запрошення. Воно мені нагадало про мого брата й про те, що брата я теж занедбав. Ми рідко сварилися, а якщо й сварилися, то ненадовго й не через щось важливе, бо нас узагалі ніщо важливе не єднало, як мені тоді здавалося; ми разом вирушали в мандри, тільки тому, що були брати, мирно жили собі в наметах і мовчки просиджували вечори, коло вогнищ. Чому я свого брата також занедбав? Друзі повинні розуміти один одного, щоб бути друзями, а брати вже й так брати; зрештою ви маєте рацію, байдуже було б, хто я такий, аби тільки я був справжній брат! Десь такого змісту...

Остання новина: американський паспорт, що з ним я об’їхав півсвіту,— фальшивий. Хіба ж я не казав цього своєму оборонцеві вже кілька тижнів тому? Видко, я не вмію звірятися. Кожне слово — фальшиве й правдиве, в цьому його суть, і той, хто завше хоче або вірити всьому, або не вірити нічому...

Мого прокурора (учора він вернувся з Понтрезіни) також не цікавить Мексіка, зате дуже цікавить Нью-Йорк; говорячи про це місто, він весь час упадає в неофіційний, панібратський тон. Каже:

— Моя дружина дуже любила Нью-Йорк.

— Он як,— кажу я.

— Вона мешкала на Ріверсайд-драйв.

— Ага,— кажу я.

— Ви знаєте, де це?

— Авжеж,— кажу я.

— Коло сто восьмої вулиці.

— Ага,— кажу я,— це якраз біля Колумбійського університету...

— Дійсно! — каже він.

— Дуже гарна місцевість, з краєвидом на Гудзон, знаю...

І т. д.

Спершу мені здається, що він цією балачкою хоче перевірити, чи я справді знаю Нью-Йорк, чи я мешкав там. Проте іспит я витримую дуже швидко. Таймс-сквер і П’ята авеню, Рокфеллер-центр, Бродвей, Сентраль-парк і Бетері — це все місця, що їх мій прокурор сам оглядав десь п’ять років тому під час тижневого перебування в Нью-Йорку.

— Ви знаєте «Рейнбо-бар»? — питає він.

Я киваю головою і не перебиваю його захопленої мови, не виправляю його, бо шаную чоловіків, що можуть захоплюватися. «Рейнбо-бар», що в ньому мій прокурор, очевидно, провів незабутній вечір,— не найвище розташований бар у Мангеттені, «Емпайр-Стейт-білдінг» вищий за нього, але я мовчу. Я здогадуюсь, що для мого прокурора то був найкращий день у житті: в «Рейнбо-барі» він зустрів свою дружину по кількарічній розлуці. Потім я в свою чергу запитую:

— А Бовері ви теж знаєте?

— Де це? — питає він.

— Третя авеню.

— Ні, не знаю.