Штіллер

— Я знаю,— каже прокурор, вислухавши мою сумлінну розповідь,— я знаю, те саме відчувала й моя дружина.

— Справді?

— Літо в Нью-Йорку, каже вона, страшне.

— Так усі кажуть.

— Просто жахливе.

— А все ж таки те місто має свій чар,— кажу я наостанці.— Шалене місто!

Нарешті він зважується й питає:

— А хто з вами їздив на такі прогулянки? Якщо я вас добре зрозумів, то ви були не самі.

— Ні, не сам.

— Можна запитати вас...

— Пане прокуроре,— кажу я,— то була не ваша дружина.

Він усміхається й дивиться на мене.

— Слово честі,— кажу я.

Дивний допит.

Вільфрід відповідає:

«Вельмишановний добродію! Ваш учорашній лист дуже мене вразив, як ви й самі собі можете уявити, бо пан д-р Боненблюст, що недавно приїздив сюди взяти до справи альбом із знімками мого брата, запевнив мене, що ви справді мій брат і що вас ось-ось мають звільнити з-під арешту з умовою, що ви, чи пак мій брат, не причетні до афери зі Смирновим. Я зразу сказав панові д-рові Боненблюстові, що мій брат, наскільки я знаю, після того як вернувся з Іспанії, вже не цікавився політикою, а надто не був нічиїм агентом. Пробачте мені за недоречного листа, що його я був написав вам. А щодо моїх відвідин, які ви просили тим часом відкласти, аби їх не витлумачили хибно, то, на жаль, мушу вас повідомити, що слідчий офіційно викликає мене листом на зводини,— та, мабуть, вас уже повідомлено про це. Ви можете собі уявити, шановний пане, як ми тут хвилювалися, тож напевне зрозумієте й пробачите мій поспіх, а ще я хочу щиро подякувати вам за вашого короткого, але такого чуйного, попри всі непорозуміння, листа, що його вам, очевидно, не легко було писати. Сподіваюсь, ви не візьмете мене за настирливого, коли я ще раз запрошу вас по звільненні з-під арешту замешкати в нас, навіть якщо ви не мій зниклий брат. На цьому щиро вітаю вас, а також пана д-ра Боненблюста й бажаю, щоб ваша справа повернулась на добре. З глибокою пошаною

Вільфрід Штіллер, дипломований агроном»

Юліка нічого не знає про аферу зі Смирновим, у кожному разі, нічого певного. Здається, то була політична афера, що кілька років тому, як кажуть, наробила багато шелесту, стільки, що врешті громадська думка взагалі перестала розуміти, що ж там було насправді...

Сьогодні, на жаль, дощ!

Нинішні свої кілька годин ми проводило в її готелі. Юліці все одно треба було вернутись туди, вона забула дуже нагального листа до Парижа, і, звісно, я її проводжу. Коли швейцар з недвозначною міною хоче залишити мене у вестибюлі, Юліка мовить, навіть не почервонівши: «Це мій чоловік!» Тепер швейцар червоніє, зніяковіло просить вибачення і сам веде мене до ліфта, немов шановного гостя. Я сприймаю Юлічині слова, як вимушену брехню, й задоволений нею. В ліфті, наодинці з Юлікою, я гаряче хвалю її, що вона не розгубилась і так сміливо повелася, але потім, у кімнаті, більше вже не повертаюсь до тієї теми, і, очевидно, дарма. Чи Юліка справді кохає мене? Бракує ще тільки, щоб я її ревнував! Чоловік у Парижі, якому Юліка пише такі нагальні та ще й такі грубі листи, зветься Дмитрич, Жан-Луї Дмитрич — певне, якийсь пофранцужений росіянин із давньої еміграції. Я сам вичитав його прізвище на конверті, який вона, зайшовши до кімнати, поклала під білу торбинку, щоб знову не забутися. Я крадькома позирнув на адресу, поки Юліка довго розчісувалась перед люстром, а тоді пудрилась і малювалася.

Знову снився мундир.