Штіллер

Прогулянка на чотирикутному в’язничному подвір’ї, що нагадує криті галереї в старовинних монастирях. Кому з нас не хочеться часом стати ченцем! Десь у Сербії чи в Перу, байдуже, всюди нам світить те саме сонце. Я знаю, це й є воля, коли тобі стає байдуже, де бути. А ще цей чотирикутник в’язничного подвір’я, з осіннім гіллям, з туркотливими голубами,.а надто з моєю гулящою постаттю на його тлі, нагадує мені багато більший, обставлений скульптурами, але також оточений сліпим муром двір нью-йоркського музею сучасного мистецтва. Хіба я тоді був вільніший, як тепер? Я міг іти, куди хотів, а все одно то були для мене страшні часи. Неправда, що я жалкую за тією порою чи взагалі за якою-небудь порою свого життя.

P. S.

Юліка: або зниклий Штіллер, порівнюючи цю жінку із зимнокровною морською твариною, просто помилявся, або він сам був винен, що Юліка не стала жінкою. Або ж Юліка від того часу пережила таке, що її цілком змінило. Але що?

P. S.

Може, той Жан-Луї Дмитрич — просто агент чи двірник у її балетній школі, сімдесятирічна права рука, а її останній лист був такий грубий тому, що містив рахунки, які Юліка мала підписати... Хтозна! А може, мсьє Дмитрич — дамський кравець, чи квартирант, що йому вона послала угоду, чи її лікар, чи адвокат? Є безліч усяких «може»...

Мого приятеля прокурора мені просто сам бог послав. Його усміх заміняє мені віскі. Усміх той майже непомітний, але він багато від чого звільняє співрозмовника — не треба маніритись, можна лишатися самим собою. Як рідко ми здибуємо такий усміх. Тільки в людини, що сама плакала й признається собі, що плакала, розквітає на обличчі такий лагідний усміх — не розпливчастий, а вирозумілий, що зазирає тобі в саму душу, проте не ображає.

Пан д-р Боненблюст, мій офіційний оборонець, має, звісно, рацію: хоч би я йому й сто разів розповідав,, як виглядає пожежа на каліфорнійському тартаку в Редвуді, як фарбується американська негритянка, який мальовничий Нью-Йорк увечері під час хуртовини з бурею (таке буває) чи що треба робити в Бруклінському порту, аби висісти без паперів на берег, ще ще не доводить, що я там був. Ми живемо в добу репродукцій. Більшу частину того, що ми вкладаємо в наше уявлення про світ, ми ніколи не бачили на власні очі. Точніше: може, навіть і бачили, але не в тому місці, де воно є насправді. Ми все бачимо на відстані, чуємо на відстані, знаємо на відстані. Не треба покидати цього містечка, щоб і нині ще чути Гітлерів голос, із триметрової відстані бачити перського шаха й знати, як над Гімалаями виє мусон чи який вигляд має морське дно на глибині тисячу метрів. Сьогодні такі речі кожен може знати. Хіба з цього випливає, що я був коли-небудь на морському дні чи хоч би на Евересті (як швейцарці) ?Так само і з внутрішнім життям людини. Його сьогодні кожен може знати. Як я, в дідька, маю довести своєму оборонцеві, що я пізнав свої інстинкти вбивці не через К. Г. Юнга, ревність не через Марселя Пруста, Іспанію не через Хемінгуея, Париж не через Ернста Юнгера, Швейцарію не через Марка Твена, Мексіку не через Грема Гріна, свій страх перед смертю не через Бернаноса, свою цілковиту неможливість чогось досягти не через Кафку і решту все не через Томаса Манна? Це правда, можна цих добродіїв ніколи не читати й мати їх у собі вже від своїх знайомих, які, з свого боку, теж переживають усе те вже як плагіат. Що за доба! Взагалі вже нічого не значить, що хтось бачив меч-рибу, кохав мулатку: все це можна побачити на вранішньому сеансі науково-популярних фільмів. А мати власні думки — о боже, в нашому сторіччі вже диво здибати людину, яку можна було б убгати в якийсь певний вид плагіату. Коли хтось дивиться на світ крізь Гайдегера й тільки крізь Гайдегера, то це вже свідчить про неабияку індивідуальність. Бо ми, решта, плаваємо в якомусь коктейлі, що містить майже все, в коктейлі, що його в шляхетний спосіб змішав Еліот; про все ми дещо знаємо, і навіть наші розповіді про видимий світ, як уже сказано, нічого не важать. Нині для нас уже не існує (за винятком Росії) terra incognita[14]. То навіщо ті оповідання Вони не доводять, що ти справді десь був. Мій оборонець має слушність. А все ж таки!..

Я присягаюся: