Штіллер

Є така мулатка, на ім’я Флоренс, дочка портового робітника. Я бачив її щодня і кілька разів балакав з нею, щоправда — здалеку, бо нас розділяв паркан, зроблений із старих діжок з-під смоли й густо зарослий ожиною. Є така Флоренс із легкою ходою, мов та газель. Вона снилась мені. Звісно, то були божевільні сни, але вранці я бачив її насправді, живу-живісіньку. Зачувши стукіт черевичків на високих підборах по дерев’яному porch[15], я ставав за дірявою завісою в своїй халупі, щоб побачити Флоренс. Та здебільшого спізнювався. Тоді я чекав, аж поки вона знову з’являлася з відром, виливала помиї під мій паркан і кивала головою, бо ту мить я виходив з хати, охоплений сліпою пристрастю. Вона казала: «Hallo!» І я відповідав: «Hallo!» Не зважуюсь змалювати її білої усмішки на смаглявому обличчі; та усмішка теж відома з науково-популярних фільмів, з часописів чи навіть із вар’єте в цьому містечку, я знаю, а її дивовижний голос записаний на платівках, майже її голос... Потім, коли я також не зовсім випадково був саме в своєму садку, Флоренс питала: «What about your cat?»[16] Якось, за кілька місяців перед тим, я спитав Флоренс, чи не бачила вона моєї ненависної кішки, тієї стрункої бестії, яку я одного вечора через її докірливе пирхання зачинив у холоднику; здається, я вже згадував про ту історію. Щоправда, Флоренс не знала про інтермеццо з холодником, але, мабуть, здогадувалася про мою внутрішню боротьбу з чорною кішкою (вона була сіра і прозивалася Little Grey, однак уночі під моїм зачиненим вікном видавалася чорною) і вважала, що я повинен був дужче любити її. А я любив Флоренс, і кішка дуже добре відчувала це. Та й Флоренс, либонь, також... Як Флоренс не було вдома, як не чути було її дивовижного голосу., я ходив у нашому кварталі від бару до бару, шукаючи її, але часто дарма. Проте одного разу справді знайшов.

Відомо, як негри танцюють. Її партнером тоді був якийсь мулат, сержант армії США. Вони танцювали так, що навколо з’юрмилися цікаві й почали захоплено плескати в долоні дедалі швидше, аж урешті просто ошаленіли. Сержант, височенний парубійко з вузенькими стегнами лева, з ногами, наче з гуми, з ледь розтуленим пожадливим ротом, із невидющими очима, повними екстазу, із грудьми й плечима, як у Мікеланджелового раба, врешті не витримав, і Флоренс танцювала сама. Я міг би тепер його заступити, якби вмів танцювати. Флоренс і далі танцювала сама. Аж ось виступив інший негр, став обертати Флоренс, ледве торкаючись її пальців, кружляв сам навколо неї, тоді обняв її однією рукою, махнув нею й нахилив майже до паркету, а то знову схопив за стан і підняв так високо, що вона мало не вдарилась головою об стелю. Злітаючи вгору, Флоренс повела плечем з такою королівською величчю, з такою переможною радістю, що я, усвідомлюючи, яке невиразне моє власне тіло, почувався калікою, а опустилася на паркет, як пташка, що не має ваги. Тепер уже чути було тільки глухий гуркіт бубна з пралісу, безгучне дрижання, якусь шалену тишу. Флоренс танцювала далі. Здався третій партнер, здався й четвертий. І раптом, анітрохи не стомлена, Флоренс засміялася й стала, щира, як дитина, дуже щаслива дитина, що їй дозволили покататися на каруселі і вона й досі світиться радістю. Вона пробиралася поміж столиками — мабуть, хотіла напудритись, побачила мене й сказала: «Hallo!» І я також сказав: «Hallo!» Вона додала навіть: «Nice to see you»[17]. І.то була майже втіха в моєму збентеженні, гірка втіха, бо я дуже добре знав, що ніколи не вдовольнив би цієї дівчини.

Тим більше я її жадав.