Штіллер

А тоді, однієї гарячої неділі, я знову почув тупіт її черевичків, якого мені так довго бракувало, сховався за дірявою завісою й побачив: її батько-докер, у чорному костюмі й через те трохи схожий на кельнера, а трохи на священика, замітав за хатою, кущі в садку були оздоблені кольоровими стрічками, навіть мій паркан із діжок був оздоблений, а Флоренс, у крикливій вечірній сукні, строката, як папуга, виносила з хати стільці. Видно було, що в садку має відбутися якесь свято. Мати Флоренс, така собі матінка-земля, з’явилася з велетенським тортом, поставила його на столі, накритому білим обрусом, напнула над ним чорну парасольку, аби торт не розтанув на сонці, тоді прикрасила його кругом квіточками. Я за своєю завісою хвилювався не менше за неї. Тимчасом як докер дбав тільки про одне: щоб чисто було на ганку і в садку не лишилося жадного папірця, жадної сухої гіллячки, а надто якоїсь бляшанки (він викидав їх за мій паркан) чи бодай сірничка — одне слово, тимчасом як батько орудував лише мітлою, мати з дочкою мали роботи по саму шию. На столі з’явилася велика сулія з крюшоном, також під парасолем, і розмаїті чарки, більші й менші. Почали надходити гості, цілі родини з дітьми різного віку, жінки — всі в яскравих вечірніх уборах, через що садок скоро став схожий на пташарню, зате чоловіки — всі в чорному і, звісно, в білих сорочках. Один гість приїхав нешем чи не найновішої моделі; він мав також окуляри в роговій оправі. Було страшенно гаряче. Здавалося, що після першого вітання родичі не мали про що говорити. Сержант теж ввічливо тримався осторонь. Навіть малеча, кучерява й оката, хлопчики в білих сорочечках, дівчатка з яскравими стрічками в коротеньких кісках, поводилася чемно й зразково. Дорослі сиділи, закинувши ногу за ногу, дехто курив сигару. Поряд з кількома жінками, що за кольором шкіри не були вже негритянками і їхнє походження зраджувала ще тільки форма обличчя, а також зуби, надзвичайно витончені кісточки ніг і насамперед тваринна грація рухів: кожен порух руки починається десь із плеча, кожен порух голови десь аж із спини, захоплює рамена й аж тоді здіймається вище — повільний чи сквапний, а завше довершений, цілком мимовільний, той рух виникає природно, тіло ніде не напружується, він плине, спалахує, знову гасне, щоразу гармонійний,— одне слово, поряд із такими дівчатами, як Флоренс, уже не кучерявими, в цьому роду були й інші, африканці з сіро-чорною шкірою й сіро-синіми губами, з кулаками, як боксерські рукавиці, батьки, яких дочки з рівними вже косами трохи соромились. Добродій із новим нешем, мабуть, надавав тону. Як уже сказано, було страшенно гаряче, проте ніхто не скидав чорного піджака. Традиційна нудота, виставляння напоказ із сигарою в зубах, шаблонні фрази, гречність цілої зграї дітей, що нагадувала мені циркові номери з муштрованими тваринами, скутий обмін родинними люб’язностями, цілковитий брак хоч якоїсь дії, вимушені й жалюгідні спроби розвеселити товариство, різноманітні способи демонстрування родичам, що ти добре розумієшся на правилах пристойності,— та досконала карикатура на міщанство білих людей, ще вже нічим не нагадувала Африки, була для них, мабуть, великою подією; тепер вони справді поводились, як білі. Коли батько-докер подзвонив до мене й запросив на крюшон, я пішов, також, звісно, надягнувши білу сорочку й найтемніший свій піджак. Усі казали: Nice to see you! — А потім, уже ведучи розмову: — How do you like America?»[18] Сержант, з вузькими стегнами лева й плечима раба з Мікеланджелової скульптури, приїхав сюди, як я довідався, тільки у відпустку, а взагалі перебував у Франкфурті — на те, щоб росіяни не підійшли надто близько до Америки. Я запитав його: «How do you like Frankfurt»[19] З його квапливих похвал я зрозумів, що всіх нас, європейців, він мішав в одну купу. Нарешті підійшла моя прекрасна Флоренс. Подаючи мені склянку крюшону, вона сказала: «This is Joe, my husband»[20]. Я поздоровив її. «And what about your cat?»[21]