Штіллер

Очевидно, волі взагалі не існує, принаймні такої, як начебто є в цій країні. Є тільки різна форма неволі: я радо визнаю, що тут вона порівняно легка. Мене не розстріляють. Я за те їм дуже вдячний, але їхньої брехні не зобов’язаний любити. Я знаю, мій оборонець інакше зве ту брехню в найнебезпечнішій формі, брехню, яка виступає під прапором, яка претендує на недоторканність і святість. Він зве її любов’ю до батьківщини. Я просто роблю дурницю, що весь час переймаюся цим. Із швейцарцями не можна розмовляти про волю: вони просто не зносять, щоб хтось брав її під сумнів, розглядав її не як швейцарську монополію, а як проблему. Вони взагалі бояться кожного щирого запитання. Завше міркують тільки в рамцях відповіді, що її мають готову в кишені, практичної відповіді, корисної для них, от же, зовсім не міркують, лише виправдуються. Вони нізащо не зважаться засумніватися в самих собі. А хіба це не ознака духовної неволі? Вони ще можуть уявити, Що Франція чи Англія колись занепаде, але Швейцарія — ні, до такого бог, якщо тільки не стане комуністом, ніколи не допустить, адже Швейцарія — втілення невинності. Я помітив, що мій оборонець, виправдовуючи Швейцарію, посилається на росіян, але про Гітлера навіть не згадує. А як його тішить, як швейцарця, що ганебні концентраційні табори існують десь-інде! І що ж він цим хоче довести? Одного разу я зважуюсь і кажу йому:

— Вам пощастило, пане докторе, що Гітлер загрожував вашій незалежності, а отже, й вашим інтересам і тим самим погамував розвиток вашого власного фашизму. Але невже ви щира думаєте, що швейцарська громадськість єдина в світі не мала б схильності до фашизму, якби той фашизм не загрожував її інтересам, а сприяв їм? Ще прийде таке випробування, любий докторе, я нетерпляче його очікую.

Мій оборонець защіпає шкіряну течку — мабуть, знов образився.

— Як вільний швейцарець...— починає він.— Чого ви смієтесь?

Вільний! Вільний! Вільний! Дарма я прошу, щоб він хоч раз пояснив: від чого вільний? А насамперед, на що вільний? Просто вільний» і годі, і я, що сиджу оце на в’язничному ліжку й хитаю головою, теж би був вільний, якби був такий мудрий, що став би їхнім зниклим Штіллером. Уже взявшись за клямку, ладний вийти на ту волю, він простодушно, трохи занепокоєно питає мене:

— Чого ви хитаєте головою?

Аби ж то змога думати. Аби ж то змога висловитись так, щоб їм не лишилось нічого, крім їхньої правди. Бачу тільки, що навіть із громадянською волею, якою вони так хваляться, наче це є людська воля, справа тут кепська. Можу лише вирахувати, що вся їхня країна, як держава серед держав, так само невільна, як недоросток серед більших за себе. Так воно й є. І тільки завдяки своїй мізерності (своїй нинішній неісторичності) вони можуть часом уявляти себе незалежними. А також завдяки своїй гендлярській розважності, що змушує їх задля зиску бути ввічливим з дужими; той, хто не має підстав дорікати дужим, оскільки він живе з них, той завше почуватиметься вільним і незалежним. Та хіба це воля? Я ж бачу їхні обличчя — хіба вони вільні? А їхня хода, так, хоч би їхня бридка хода — хіба це хода вільної людини? А їхній страх, страх перед майбутнім, страх, що колись вони можуть зубожіти, страх перед життям, страх, що вони можуть померти, не застрахувавшись, врешті, страх перед тим, що світ може змінитися, їхній просто-таки панічний страх перед духовним ризиком — ні, вони не вільніші за мене, за людину, яка сидить на в’язничному ліжку й знає, що крок до волі (ніякі предки не можуть нам цього відібрати) — завше велетенський крок, крок, через який людина полишає все, що досі їй здавалося певним грунтом, крок, що як на нього вже зважишся, то ніхто тебе не годен стримати: бо це крок у віру, а решта все — не воля, а порожня балаканина. Але може саме тому мій оборонець і має слушність: навіщо мені все це казати представникам преси? Навіщо псувати їм кров? Навіщо ображати людей? Кінець кінцем це тільки моя справа, чи буду я колись вільний, і від них також вільний; справа моя і моєї самоти.