Штіллер

Пригода з крамом тілесного кольору, яка трапилася в Генуї моєму приятелеві й прокуророві і про яку він учора розповів, ніяк не сходить мені з думки. Я так і бачу його — будемо звати його Рольф,— наприклад, у нічному потязі, до якого він сів наосліп, не цікавлячись, куди ним заїде, радий, мов утікач, радий, що взагалі опівночі від’їздить бодай якийсь потяг. Може, думав він, їдучи, легше буде все перебути. А ще він нізащо не хотів, так добре витримавши перший переляк, знову з’явитися на очі своїй дружині. Можливо, він ще сподівався чогось від того, що переїде кордон. Що далі, то краще! Отже, він сидів у вагоні нічного потяга, без речей, сидів сам у купе другого класу. В Мілані вдосвіта потяг спинився на безлюдному пероні, італієць-залізничник постукав молоточком по колесах, а крім нього, здавалося, цілий світ спав, так само й Сибіла, що, сказавши чоловікові правду, тепер звільнилася від жури й клопоту. В голові йому снувалися плани хлоп’ячої помсти; через стоянку на чужому вокзалі він ще дужче усвідомлював, що їде без жадної мети. Раптом десь заспівав півень, тоді другий, третій, аж нарешті став співати цілий товарний потяг, повний курей, що чекав тут на ранковий базар. Потім, як колеса знову застукотіли, Рольф таки заснув, але часом прокидався, почуваючи, що людина з роззявленим ротом має дурний вигляд. Одначе він і далі був у купе сам, тому намагався конче спати, ніби чим довший буде його сон, тим більшу він матиме надію, що, як прокинеться, все те виявиться тільки маренням. У Генуї вже світило сонце. Рольф був такий стомлений, що найкраще просто сів би на східцях, як старець. Він стояв перед аркадою вокзалу, без валізки, зате з непотрібним пальтом на руці, неголений, і дивився на вуличний рух, чув згуки сигналів, ляск трамваїв у тунелях вузьких вулиць; люди спішили кудись цілими натовпами, наче всі мали певну мету. Ось яка та Генуя. Він закурив. А далі що? Рольф завважив, що поміж аркадою хтось сновигає й стежить за ним. «Певне, валютник»,— подумав він і рушив кудись навмання. Він пив чорну каву в дешевому барі, серед галасливої розмови носіїв і шоферів таксі, а тим часом якийсь голодранець мив кам’яну підлогу поміж його черевиків, надто елегантних як на таке місце. Рольф, переконався, що геть отупів.

«Я й сама ще не знаю чи ми розлучимось і як усе складеться далі,— сказала Сибіла.— Я б тільки хотіла, щоб тепер ти лишив мене в спокої». Або ще таке: «Я не прошу тебе дати мені волю. Бо що б це означало? Якщо мені буде потрібна воля, я сама її візьму». Здається, саме ці її слова так розгнівили Рольфа, що він у Генуї серед білого дня розмовляв сам із собою, не знаючи, куди йде. Та хіба йому було не все одно? Він вештався між якимись коморами, коліями й бочками зі смолою, хвилинами навіть лаяв свою дружину, яка була потойбіч Альп, і що брутальнішими словами, то легше йому ставало. То були слова каже він) брутальні, відверто непристойні, що їх він ніколи досі не вживав. Рольф збентежився, коли хтось озвався до нього. Він не мав ані найменшого бажання оглядати чарівні краєвиди Генуї; зроду не почувався він таким беззахисним. Йому здавалося, що всі його думки видно назовні, тож він не зумів спекатись причіпливого провідника й погодився на коротку прогулянку в порту. Море було як сіре оливо, вкрите плямами мастила. Рольф, заглиблений у свої думки, наче Роденів «Мислитель», сидів на лавці з полусканою подушечкою, зовсім не слухаючи врахованих у платню пояснень, що їх давав весляр, десь примостившись ззаду. На одному кораблі з-під облавка бив цівкою окріп із кухні. Вони пропливли над затопленим вантажним судном, з брудної глибини грізно стирчали залізні штаби, покриті водоростями. Звіддалік чути було стукіт клепала. Звісно, Рольфові все те здавалося фільмом, кольоровим, навіть із запахом, але фільмом; подією без відчуття теперішньої хвилини. Часом вітер доносив слабку, розпорошену луну сирени, що гула невідомо де й невідомо навіщо — адже жаден великий корабель не мав виходити в море. Стояла спека. Над водою в порту здіймалися синюваті хмари смороду. Повз них прогуркотів обсмалений рибальський човен, заколихалися бакени, що їхні вкриті мохом ланцюги моторошно темніли в каламутній глибині. Так вони поминали помости й доки, дерев’яні й кам’яні, покриті кіптявою, просякнуті мастилом. У кожному разі, час якось минав. Подекуди блищав живіт мертвої рибини, тріпотіла білизна матросів, з каюти долинала пісня.

Там було все, що може дати прогулянка в порту, навіть сіре військове судно з гарматами без накриття, величезні купи вугілля, на яких сиділи мови, а в далині на узгір’ї — кам’яні будівлі Генуї, вже наче якесь марево... Сибіла ще сказала: «Я б не хотіла, аби ти мене тепер ще про щось розпитував. Так, то чоловік, я тобі вже говорила, і зовсім не такий, як ти. Я справді нічого більше не можу тепер сказати. Може, я його кохаю, я ще й сама не певна. Тільки прошу тебе, дай мені спокій».