Штіллер

То була (на думку мого прокурора) найбезглуздіша ситуація в його житті, проте не позбавлена користі. Він відкрив у собі неймовірний квантум сентиментальності: пив у ресторані доти, доки розплакався й мусив тікати. Далі примітивізм: він пас очима кожну більш-менш чисту спідницю й годинами обмірковував найдешевшу помсту. Далі дрібноміщанство: протягом тих чотирьох днів і ночей він (каже) здобувся лиш на кілька хвилин справжньої муки, що присилувала його стати навколішки в покої з квітчастими стінами, і то не була поза чи дія алкоголю, тільки страждання, що спалило в ньому залишки докорів і співчуття до самого себе. Та насамперед він збагнув, що не вмів кохати жінки, Для якої не був би ідолом, від якої не сподівався б вдячності, уваги, захоплення і т. д. То була мука. Лежачи вбраним на залізному ліжку й затягуючись цигаркою, він мордував себе безсоромно-докладними уявленими, як його дружина віддається іншому; однак то вже була не мука, а заспокоєння, що його він собі дозволив. Тяжче було переконатися, мимохіть визнати, Що й рівень його почуттів, і його зрілість виявились зовсім не такі, як він собі гадав. Навіть його воля (каже він) не доросла до такого випробування. Він виїхав без слова, але не стримався, щоб не прислати своїй секретарці заклеєного листа, якого та мала віддати дружині, коли б вона запитала про нього, листа з адресою про всяк випадок. Протягом чотирьох днів такого випадку не сталося. Диво дивне — його відсутності не помічено! Щодня через тридцять хвилин після того, як з півночі прибував потяг, він запитував «posta restanta»[34] — і все дарма. Щоправда, хвилинами він відчував спокійну гідність, спромагався читати англійською мовою Черчіллеві спогади, старанно поголившись, сидів без діла на ранковому сонечку, пив своє червоне кампарі, гортав публікації про те, що діялося за лаштунками другої світової війни, не поглядаючи на годинника, а проте насправді чекаючи, що Сибіла помітить нарешті його відсутність, почне його всіма способами шукати. Рольф не здивувався б, якби десь на генуйській вулиці здибав Сибілу, що шукала його, сповнена каяття. Через її «негідну» мовчанку, що прибрала для нього образ мармурової зали італійського головного поштамту, він щоразу білів, як полотно: скільки ще ця жінка змушуватиме його робити те саме відкриття, що він не годен втілити в життя своїх власних теорій! Нарешті четвертого дня надійшла телеграма. Як завше врятована людина, що її першу хвилину зовсім паралізує відпруження, він якийсь час сидів нерухомо, стомлений, байдужий, не розриваючи конверта, не цікавлячись, що ж там пише дружина. Одначе телеграма була не від неї: то секретарка питала, коли він повернеться. Цього вистачило. Він засміявся. На нього телеграма подіяла (як він сам каже), наче холодний душ. Він подер телеграму на клапті, викинув до кошика на сміття й вирішив сісти на перший же потяг. Але, щоб заплатити за готель, йому бракувало тих двадцяти тисяч лір. Що робити? Треба було десь продати той заклад, той американський крам, і то якнайшвидше. Найзручніший потяг від’їжджав опівдні. Аби тільки знову не їхати вночі! Була приблизно десята година ранку, коли Рольф, трохи збентежений, бо пакунок у нього під пахвою був вельми неохайний, вийшов із готелю, не дуже рішуче, та все ж поклавши собі спробувати свого хисту як продавець, знайти крамницю одягу, звісно, не дуже показну. Знову було дуже гаряче; він пітнів, але не скидав краватки, щоб справити краще враження. В першій же крамниці його випровадили, трохи брутально, а трохи співчутливо, й він збагнув, що треба вдатися до ще біднішого кварталу. Вибило одинадцяту, коли за четвертим разом Рольфа принаймні не вигнали за двері й уперше дозволили розпакувати крам; йому пощастило, що в крамниці не було покупців. Досить було глянути на пруг «американського» краму — власник крамниці, блідий, зухвалий дженджик, зареготав Рольфові в обличчя. Рольф не думав про заробіток, хотів лише вернути бодай частину втрачених грошей, щоб заплатити за готель; крам був дешевий, певне, дуже дешевий, коли його так потрактували. Дженджик нахабно став читати далі свою газету, наче Рольфа й не було в крамниці. Тут Рольф уперше говорив не про дивовижну оказію, а про своє справжнє становище. Не виявляючи ніякісінького зацікавлення, хоч би чисто людського, не завдаючи собі труднощів бодай зрозуміти Рольфа, що б йому, звісно, нічого не коштувало, дженджик, позіхаючи над шелесткою газетою, взагалі не звертав на Рольфа уваги аж поки той сам пішов геть із своїм пакунком під пахвою. Він був майже у відчаї і вже не думав про свою дружину, про її гордовите обличчя, що аж світилося щастям. Як видно з пруга, то таки справді був благенький крам, шорсткий, зовсім не вовняний, навіть наполовину, і такого ткання, що його мій прокурор ніколи сам не носив. Щось просте, дешевеньке, та ще й тілесного кольору! Він сів на східці під старою церквою, на яких воркували сиві голуби, полискуючи блакитними, зеленавими й фіалковими шиями, й став міркувати, що за таких обставин можна зробити, чи принаймні силкувався міркувати. За ним височів фасад У стилі барокко, вартий якнайбільшого захоплення; Сибіла краще за нього розумілася на таких речах. Тепер уже ніщо не заважало йому розпустити краватку й закачати рукави сорочки (мабуть, і так уже брудні). Він тішився принаймні тим, що його хоч не бачить дружина. А інші нехай дивляться! Горішня частина фасаду в стилі барокко, верхні його закрутки, освітлені сонцем, яскріли вохрою на тлі небесної блакиті. Дзигарі вибили дванадцяту. Потяг від’їжджав за дві години. Треба було також зняти з руки золотого годинника, перше ніж податися до торгівців старими речами на портових вуличках, туди, де крам розвішують просто на облуплених мурах: сорочки, штани, шкарпетки, капелюхи. Тепер йому важили вже не ліри (так він каже), а лише довіра до самого себе — він її теж, як і пакунок, що дедалі більше розлазився, взяв під пахву. Чому він зразу не вдався до тандитників! Того ранку він був упевненіший у собі, ніж будь-коли, навіть пережитий анекдот тішив його: пригодиться колись розповісти у веселому товаристві. Отже, він насвистував собі, чи, радше, чув, як насвистує, проте сам добре усвідомлював, що на серці в нього неспокійно. То була портова вуличка, квартал, де панувало право кулака. Не бажаючи, щоб його тут, де вже не було поліції, налупцювали як шахрая, він уперше розгорнув свій пакунок на якійсь бічній вулиці пересвідчитись, чи краму стане на чоловіче вбрання. Його було аж забагато. Рольф знову згорнув проклятий крам, добре поморочившись,— боявся, щоб він не впав на брук і не смердів сечею. Потім підійшов до одного тандитника й спитав, кудою йти до станції. Пригощаючи його цигаркою й весело розмовляючи, він згадав про крам, що його купив учора, аби замовити собі вбрання в італійського кравця. Але так уже буває в житті: нині він дістав телеграму й мусить нагло виїхати, потім доведеться лаятись у митниці, як не дозволять перевезти крам,— одне слово, вигадав довгу, безглузду історію, яку вважав за дуже хитру, якраз на східний кшталт. Проте його костюм із виразними слідами запрасованих пружків на штанях, надто елегантні черевики, не кажучи вже про золоту каблучку, що, звісно, впадала в око,— все те не викликало в тому місці довіри до його особи. Правда, йому дозволили розгорнути просто неба крам, що його він хотів продати. Кілька жінок із немовлятами коло грудей, поглядаючи на Рольфа не вельми прихильно, стежили за його рухами з недовірливою цікавістю. Тандитник, дідуган із чорними зубами, від якого тхнуло часником, докладно обмацав крам. Це дало Рольфові слабеньку надію, таку слабеньку, що він навіть не зважився назвати ціну, а спитав, скільки б торгівець йому дав. «Niente»[35]. Рольф задовольнився б тисячею лір — тисяча лір за віру в самого себе! Щоб одержати стільки, він назвав дві тисячі лір. «No»[36]. Ну, то хай тисячу! «No». А скільки ж? «Niente». Жінки з немовлятами коло грудей глузливо всміхалися, відходячи Рольф згорнув крам. Зате за каблучку, мовив торгівець, він дав би тридцять тисяч. Рольф засміявся. За майже нові черевики торгівець, навіть не обмацавши їх, запропонував сім тисяч лір, наче він (мій прокурор) міг повернутися додому босий. Всього йому в Генуї довелося спізнати! Лишилося тільки одне: подарувати комусь пакунок. І от якнайшвидше. Наприклад, он тому юнакові, що стояв під стовпом на об’яви й грав на гармонії: певне, безробітний, бо на брукові лежала його порожня шапка. Та в останню мить, помітивши чорну дерев’янку, Рольф не зважився на таке. Отже, далі! Не додали йому снаги й молодик у лахмітті, що жебрав цигарки, та старий дід, що в нужденному візочкові віз онука,— не ті люди! Не так-бо просто було подарувати комусь крам, що його ти сам нізащо в світі не схотів би носити. Рольф безпорадно плентався кварталом, зовсім не мальовничим у своїй убогості. В якому дранті ходить більшість людей! Його щоразу наново вражали злидні. Рольф зупинився; він відчув, що його бажання бути справедливим, знайти людину, яка найбільше б заслуговувала на подарунок,— чисте міщанство. І надумав просто звернути в найближчу вуличку: перший, кого він зустріне, дістане крам на чоловіче вбрання, і годі. Першу він зустрів молоду жінку в розтоптаних капцях. Отже, далі! Другого — поліцая, що йшов собі, весело посвистуючи, й на цьому вуличка скінчилася. На маленькому майданчику, де росло дерево, діти грали у футбол; Рольф тут тільки заважав, бо застував воротареві і той через нього пропустив м’яча; між підлітками зчинилася колотнеча. Отже, далі! Він знову мало не падав з утоми. За сорок хвилин від’їздить його потяг! Що ж робити з подарунком? З похмурого кишла вийшов, заточуючись, якийсь п’яний. Звісно, Рольф міг просто лишити свого пакунка на вулиці: то була б капітуляція. Потім він ще хвилю кружляв навколо сліпого жебрака з простягненою рукою. Теж не годиться, здавалося йому. В крайньому разі, платню за готель можна згодом переслати поштою, а крім того, в шафі ще висіло його пальто. І взагалі, йшлося ж зовсім не про те, чи він зможе заплатити за готель, чи ні. Йшлося про те, як він дасть собі раду з пакунком. Чому він справді його не викинув? Рольф спробував викинути. Найкраще буде, міркував він, згубити пакунок; а все одно йому аж у скронях застукотіло, коли він нарешті послухався тверезого розуму й перейшов до діла. Він упустив його в натовпі перед червоним знаком світлофора, в тісняві перейшов вулицю і вже був певний, що врятувався, бо поліцай засвистів, напрям руху змінився й вулиця за ним на хвилю замкнулася. Йому аж полегшало, що руки його врешті звільнилися, він знову відчув радість життя, наче в них із Сибілою нічого й не сталося. Він закурив, не озираючись, що ж далі буде з його злощасним пакунком. Та озиратися й не треба було, бо якась молода, дуже вродлива, убого вдягнена жінка вже смикала його за рукав: віддавала неуважному добродієві підібраний пакунок. Рольф не насмілився відмовитись від нього. Невже йому судилося довіку носити з собою цей жалюгідний крам, загорнений у брудний папір і перев’язаний гнилим мотузком, що ледве вже тримався? Ще за десять хвилин до відходу потяга він стояв, безпорадний, як ніколи, з пакунком під пахвою, і за п’ять хвилин так само. Відкладав капітуляцію (як він каже) до останньої миті. Двері вагонів були вже позачинювані, коли Рольф стрибнув на східці; потяг саме рушав. Він стояв у переході до самого Мілана, наче сидячі місця були не для нього, не для готельних шахраїв і покинутих чоловіків. Що ж Сибіла йому скаже? Звісно, він і далі страшенно перебільшував її потребу думати про нього. За Міланом він уже і в переході був не сам. До нього забалакав якийсь швейцарець, дуже довірливо, як завше земляки на чужині; на щастя, скоро вони доїхали до кордону. Після Чіасо Рольф зайшов до вагона-ресторану. Він сидів коло столика й пильно дивився у вікно, щоб знайомі, проходячи вагоном, не впізнали його. Він зовсім не думав про те, як має впадати в око людина, що весь час дивиться у вікно, навіть у тунелі. В розбурханій уяві, підсиленій співчуттям до самого себе, Рольф бачив щось більше, аніж звичайні подорожні краєвиди: бачив минуле, насамперед минуле, що в ньому не було ніяких подій без Сибіли, ніякого щастя без Сибіли, жадної цікавої години без Сибіли. Все поза нею не варте було згадки. Сибіла стала єдиним сенсом і єдиним змістом його життя, і той сенс тепер перейшов до іншого чоловіка, перейшов до п’єро з маскованого балу, до якогось генуйця з чорним як смоль чубом, до молодого архітектора чи до кого там іще; той сенс просто перенесено на інший рахунок. Від станції Гешенен припустив дощ, по шибках стікали скісні смуги води. Найкраще було б, міркував Рольф, узагалі не дати Сибілі нічого взнаки, хай би її доконала його витримка. Рольфові досить було згадати її безсоромне обличчя, щоб здобутись на витримку: то було не тільки щасливе й через те чуже обличчя, але й глузливе, зухвале, бундючне, воно світилося тріумфом над ним. Бракувало ще тільки, щоб він, із своїми теоріями, став її докоряти: вона б просто зареготала, відверто виказуючи свій глум. Йому здавалося, що тепер найважливіше — витримка? Не треба обурюватися, скаржитись, докоряти, треба тільки триматися, аж поки та наджінка скориться йому. Так він вирішив. Уже видно було рідне озеро. Обмірковуючи у вагоні-ресторані майбутнє з своєю наджінкою, Рольф почав навіть насвистувати; звісно, він замовк, як почув себе, й став нетерпляче вимагати від кельнера рахунку, наче так міг швидше доїхати до Цюріха. А що буде, коли взагалі немає ніякого майбутнього, коли Сибіла живе вже не в нього, а в того іншого? Тобто коли Рольф лишився в помешканні сам із своєю витримкою? Потяг наближався до вокзалу, а він сидів із склянкою в руках і все боявся, що хтось смикне його за рукав і віддасть мерзенний пакунок із крамом тілесного кольору...