Штіллер

Коли Рольф приїхав із Генуї і висів у Цюріху на головному вокзалі, він без пальта напевне кожному впадав у вічі, тож Сибіла неодмінно помітила б його, якби чекала на пероні. Звісно, Рольф казав собі, що вона не могла його чекати, бо не знала, що він приїздить, і навряд чи виходила б навмання до всіх міжнародних потягів. Він озирнувся лиш так, про всяк випадок, бо розминутися було б просто смішно. У Цюріху йшов дощ. Сховавшись під накриття, він зазирнув у гаманець, чи вистачить на таксі. Потім, як машина спинилась перед його помешканням, він відчув себе ще гірше, ніж сподівався. Просто жахливо. Вже через саму непевність, чиє то помешкання — його чи її, Рольф не квапився висідати з машини. Він звів коміра, щоб перебігти по дощі до дверей, глянув нагору й побачив, що вікна темні. Всі приниження, яких він зазнав під час подорожі, були ніщо порівняно з тією хвилиною. Було пізно, але ще далеко до півночі. Може, Сибіла вже спала? В кожному разі, Рольф не висів, хоч шофер допитувався, чи вони втрапили на потрібну адресу, чи поїдуть далі. До того ж Рольф не хотів такий зарослий з’явитися на очі дружині, що кохає іншого. Чи він забув, що Сибіла кохає іншого? Тепер, після бурі різноманітних почуттів, що хоч і мучили його, але якось відволікали, він знов відчув мертву порожнечу, йому несила було почути від служниці-італійки, що синьйора виїхала на кілька днів. Бо тепер усе було можливе. Либонь, нагорі в помешканні лежить записочка: «Вернусь, мабуть у понеділок, щиро вітаю, Сибіла. Не забудь заплатити за квартиру». Або, може, тільки: «Прошу, не забудь заплатити за квартиру. Вітаю. Сибіла». Рольф повернувся тим самим таксі до міста й того вечора не зважився навіть зателефонувати. Ночівля в готелі рідного міста — вже якась новина, і Рольф утішався попри весь свій клопіт. То ще була новина — а до того ж непевність, хвилювання, йому снилися божевільні сни. Другого ранку, в неділю, розгодинилось, і Рольф насамперед подався на будову, поголений, але так само без пальта. Будова була на узгір’ї за містом. Досі Рольф їздив туди машиною, пішки йти було далеченько. Будинок ще не мав даху. Коли Рольф був там останнього разу, саме заливали цементом горішнє перекриття, а Сибіла туди ще ні разу не навідувалась. Тепер він розумів, чому будинок так мало її цікавив! Засунувши руки в кишені штанів, зовсім не як господар, він ходив по майбутніх покоях, що їх у загальних рисах можна було вже розпізнати, й ніяковів, коли люди, що задля неділі вийшли гуляти, переходили через будівельний майданчик. Ось покій, що виходить у сад, з великими заскленими дверима на ганок, п’ять східців до ганку, його кабінет з краєвидом на озеро, спальні на тому самому поверсі — все, як заплановано. Терасу теж уже забетоновано, скрізь валяється матеріал, сувої толу, кахлі, мішки з портлендським цементом, бак до центрального опалення, цегла на внутрішні стіни, чавунні рури, розмаїті речі, що навіть не вгадаєш, навіщо вони. В кожному разі, було видно, що будова посувається вперед, а проте Рольф почувався так, наче стояв на руїні. На додаток з’явився ще й Штурценегер, молодий архітектор, із складаним метром у руці. Штурценегер був захоплений своєю будівлею, вона вабила його навіть у неділю. Як кожна людина, сповнена запалу, він здавався набагато вродливішим, кращим, ніж перше. Рольф збоку приглядався до нього. Справді, Штурценегер був цілком інакший, ніж він, та ще й молодший. Вони спотикалися об дошки й рури, нагиналися під мокрим рештуванням заллятої цементом тераси, перестрибували через руді калюжі. Рольфові довелось обмацати різні гатунки пісковика, щоб якийсь вибрати, а Штурценегер немилосердно провадив свої пояснення. Рольф насамперед додивлявся до його вух, до чуба, до носа, до губ (цього він уже не міг витримати) і до рук. «А чого ж!» — міркував він, а все-таки вибрав дешевший пісковик. Невже той молодик не розумів, що будинок уже призначено на продаж? Ні, не розумів, він захоплено розводився за просторові ефекти й ждав іще, аби захоплювався й Рольф, що зненацька згадав останній вечір із Сибілою. Сибіла, облудниця, зустріла його на аеродромі. Єдине, що вона спромоглася сказати за вечерею своєму чоловікові, що допіру вернувся додому, це новину про те, як пощастило Штурценегерові. Розповіла якусь довгу історію про чудове замовлення десь У Канаді. Хіба це не доказ? Звісно, Рольф нічого не сказав, натомість попросив пояснити конструкцію парового опалення в стелі. А тим часом тішився (тепер він відчував незвичайну потребу якоїсь внутрішньої втіхи), Що Сибіла нічого не знатиме, коли він давно вже знатиме все. Поки що він не був певний, проте молодий архітектор викликав у нього підозру, хоч і здавався цілком щирим із тим своїм жовтим метром. Штурценегер заповзявся відвезти свого замовника додому. Коли він потім сам почав базікати про те, що йому страшенно пощастило й він скоро почне будувати велику фабрику в Каліфорнії, Рольф перебив його: «Моя дружина казала, що в Канаді».— «Ні,— відповів Штурценегер,— у Каліфорнії».