Штіллер

У жовтні будинок був готовий, і молодий архітектор загалом лишився дуже вдоволений. Дещо, казав він, тепер він би зробив інакше — до речі, те, що Сибілі й Рольфові найдужче подобалося. Решта все здавалося їм трохи дивне. Але саме ті дивовижі були особливо вирізнені на знімках, які небавом мали з’явитися в одному часописі, присвяченому архітектурі. Будинок був, як Штурценегер обіцяв уже під час їхньої першої розмови при чорній каві, послідовно модерний. Не те щоб він не подобався Рольфові, але не можна сказати, що й подобався. Рольф не почувався вільним із Штурценегером, йому було майже неприємно, що його, Рольфів будинок, так вихваляли. Одного разу в кав’ярні до нього підійшов якийсь чоловік, відрекомендувався редактором часопису з питань архітектури, подякував, що Рольф зважився на таку будову, подякував наче від імені сучасної архітектури й не тільки похвалив Штурценегера як архітектора, але й почав розводитись про його чисто людські риси — принадність, відвагу, безоглядність, наполегливість і розмах, про його життєву снагу, вразливість, енергійність, і духовну й тілесну, тощо; все те однаково можна було приліпити й до архітектора, і до коханця. У такі хвилини Рольфові знову здавалося, ніби цілий світ має його за дурня, ніби він персонаж із якоїсь Мольєрової комедії. Сибіла теж була при тій розмові. І теж признала молодому архітекторові життєву снагу, вразливість, енергійність духовну й тілесну, авжеж, і спитала, чи Рольф теж її признає, а Рольф, як-не-як людина з чималим особистим і фаховим досвідом, не знав, скільки хитрощів приписати своїй дружині. В певні хвилини він гадав, що Сибіла здатна на все, саме тоді коли вона здавалася найневиннішою, як закохані жінки, що завше мають себе за невинних і йдуть за голосом одвічної природи, яку потім скромно й покірно вважають за господа бога... Саме з таким почуттям, що він патентований ідіот, Рольф поїхав одного осіннього надвечір’я за місто приймати, як то кажуть, будинок. Крім незначних дрібниць, що на них сам архітектор звернув увагу, все було доведене до ладу. Не спадало якесь жалюзі — не так було прилаштоване; лопнула одна велика шиба у вікні; малярі, що останні працювали на будові, по-дурному забили піском і цементом унітаз у туалеті; ще не підібрано до льоху ключів; забули зробити запланований вимикач біля господаревого ліжка; люстро у ванній кімнаті невідомо чому почеплено на десять сантиметрів вище; у садку в останню хвилину покладено кілька гранітових плит замість кварцитових. Справді дрібниці, їх легко було виправити, а ще, звісно, малярі не закінчили роботи. І це, власне, все. Рольф також не помітив ніяких вад. Чи катальпа прийметься, чи всохне, видно буде згодом. Тепер господареві належало сказати кілька щирих слів подяки. Та що Рольф не сказав їх, а просто відвернувся від замкненого будинку й став роздивлятися околиці, немов прощався з ними або ж уперше прийшов на те місце, молодий архітектор, певне, аби не мовчати, заходився пояснювати, що таке гарантована робота, наче Рольф ніколи про неї не чув. Потім вони сіли обидва до нової прокурорової машини. Рольф, усе ще заносячись думками десь-інде, встромив ключика, але не рушив з місця.