Штіллер

Це було в жовтні. Як усі люди дії, коли їм не щастить упоратися з якоюсь важкою проблемою свого внутрішнього життя, Рольф не поринув у роздуми над самим собою, а кинувся у вир праці, корисної праці, що її, звісно, в прокуратурі, яку він саме обійняв, не бракувало; він залагоджував усе, що тільки входило в межі його повноважень; залагоджував від ранку до пізнього вечора, аж поки витримувала остання секретарка, а потім ще й сам; він не знав спочинку, мов той шалений Роланд. Приятелі, очевидно, вважали його тоді за непоправного кар’єриста. Вони ж бо й гадки не мали, чого він, людина розважного, спокійного й холодного глузду, раптом зробився такий заповзятливий. Усім-бо завше здавалося, що Рольф живе спокійно й щасливо; а втім, сам Рольф нічим не старався підтримати таку славу: він, наприклад, міг собі з якоюсь дамою годувати голубів перед Палацом дожів, і в містечку з цього приводу не кружляли ніякі плітки. Бувають такі чоловіки, феномени доброї слави, що їхній добрій славі не можна нічим зашкодити, як не можна замочити меві крила, і навіть у такому містечку, як Цюріх, ніхто не має бажання пускати про них плітки, бо то було б так само нудно, як мочити меві крила. Цей феномен, здається, поширювався й на його дружину: просто нікому й на думку не спадало в чомусь її запідозрювати. Отже, хіба хто-небудь міг зрозуміти, чому нового прокурора посів такий запал до праці! У найрізноманітніших судових справах, що їх Рольфові доводилося вести, він конче намагався не міряти всіх жінок однією міркою, принаймні як ішлося про інших людей, то він умів розрізняти,, хто винен: бачив і такі випадки, коли вина лягала на чоловіка. Його мали за дуже чуйного, він намагався якомога вберігати людей за бар’єром від зайвого приниження, і його успіхи росли, мов гриби після дощу. Та Сибілу вони нітрохи не вражали, ще гірше: вона тішилася Рольфовими успіхами на роботі десь так, як гарною водяною турбінкою, що нею малий Ганес гратиметься кілька днів і не буде їй набридати..; Рольфові знову снився незграбний пакунок із крамом тілесного кольору!.. А тоді... тоді настав час перебиратися до нового помешкання, і Сибілі якраз забаглося на той тиждень поїхати до приятельки в Санкт-Гален. Рольф нагадав їй, що вони мають переїздити; та виявилося, що відвідин до приятельки не можна відкласти. Рольф, звісно, ані на мить не повірив у приятельку з Санкт-Галена, однак тільки сказав: «Прошу, як собі хочеш!» І Сибіла справді поїхала. Злість із певної, визначеної причини, злість, що її не доводилось ушляхетнювати, дика, брутальна злість, що посіла Рольфа того тижня, принесла йому справжню полегкість: він відкинув свою хвалену витримку і, гасаючи покоями, своїми покоями, лаявся так, що носії з вантажем на пасах, бажаючи дізнатись, куди поставити тогенбурзьку шафу, а куди швацьку машинку, скриньку з начинням чи будуарний столик, не могли з дива вийти. Освічений чоловік, а таких слів уживає! «До пані! — кричав Рольф.— Несіть той мотлох до пані або вишпурніть у вікно!» А вже йдучи: «Просто свинство, що тієї поганки немає тут, свинство, та й годі!» І запопадливі робітники не важились далі питати, аби нервовий пан ще дужче не зганьбив себе; вони оглядали вивантажені з машини меблі, перезиралися і все, що явно не пасувало до саду чи до льоху або не скидалося на бюрко освіченого господаря, мовчки пакували «до пані». А наприкінці, коли речі сяк-так були розтицяні, запопадливі робітники дістали стільки «на могорич», що їм аж ніяково стало: то була наче платня за  мовчанку. І ось Рольф лишився сам у своєму хваленому будинкові, сам із малим Ганесом та служницею-італійкою, що не знала навіть, де шукати постільної білизни; дуже давалася взнаки відсутність господині. Тільки малий Ганес розкошував у тому шарварку, бо від усіх звичайних речей нараз війнуло принадною новиною, і він не вгавав про них розпитувати. «Обережно!» — стояло на скринях. «Не перекидати!» І взагалі, то було наче не помешкання. Рольф не знав, як він там житиме, і вважав, що служниця дарма заходилась розпаковувати скрині, принаймні надто поспішилася; тепер він менше, ніж будь-коли, знав, чи подружжя, задля якого варто було б розпаковувати скрині й стелити килими, взагалі буде існувати. Він заразом і сподівався, і втрачав надію. Що таке незалежність, самостійність і воля партнерів у подружньому житті? Практично — що це таке? Спільність майна, з усяким хатнім добром і служницею, що дає лад тому добру,— оце й усе. А Ганес? Ні, так не годиться. Чи просто зажадати від дружини, щоб вона вгамувалася, пригрозити, поставити ультиматум, дати їй час подумати до різдва? Можна було покласти край цьому нестерпному становищу, але не можна зберегти її кохання чи здобути його наново. Чи краще просто вичікувати? Здатися поки що на плин часу — може, пощастить, а може, й ні, може, він звикне, а може, закохається, і тоді все минеться. Хтозна, може, не треба поспішати з розлученням. Та чи таке життя, сповнене сліпої терплячості, розв’яже його біду? Він спинявся то на тій думці, то на іншій і не міг вирішити остаточно. Скільком людям він уже допоміг! Але в чужих справах, попри всю обережність, завше легше було знайти раду. Одне слово, Рольф відчував, що опинився на тій мертвій точці, де при найбільшому зусиллі можна хіба що розірватися, а колесо все одно не зрушить ані вперед, ані назад, де залежить від якоїсь дрібнички, чи воно крутнеться вперед, чи назад, либонь, навіть просто від випадку. А найбільше дошкуляла думка, що тепер, може, якесь єдине слово — розумне чи дурне — могло б вирішити все...