Штіллер

Мати, спочатку радше мовчазна й, попри всю свою приємну стриманість, трохи розгублена, квапливо тицяє мені знімок, аби я пригадав собі її сина. Алекса знято десь, певне, в двадцять п’ять років. Він у чорному фраці, в правій руці тримає рогові окуляри, а лівою, на диво витонченою, сперся на чорне концертне піаніно й легенько, трохи збентежено кланяється. Знімок зворушливий: бачиш той сором’язливий поклін, а оплесків не чуєш, і через те складається враження чогось закляклого, неприродного, жалюгідно мертвого. Обличчя в нього незвичайне, хоч дещо й розплиле через яскраве світло, тонке, дуже схоже на материне, трохи дівоче, але не м’яке: складається враження, що він гомосексуаліст. Обличчя те світиться дивною радістю, що, одначе, йде не від нього самого, а ззовні, звідти, звідки й світло, що так заскочило його, якась невидима подія переконала його, що він, на власний подив, має причину радіти. Очевидно, та причина — перший успіх у концертній залі. Добачаєш у ньому таку саму розгубленість, як і в його матері: через неї важко дивитися у вічі цій зрештою дуже приємній і, безперечно, вельми освіченій жінці. Вона не зносить, щоб про її сина хтось мав власну думку. Усе чогось хоче. Будь-що домагається, аби її зрозуміли.

— Алекс,— мовить вона;— дуже цінував вас...

Довгий час я не знаю, чого ж вона хоче, яка мета цієї візити нещасних батьків, що, напевне, не легко їм далася, яку їхню сподіванку я маю здійснити.

— Його смерть,— каже старий професор,— для нас тяжка загадка, як ви собі можете уявити. Тепер минає якраз шість років...

— А він же був такий талановитий!

— Авжеж,— мовить професор, наміряючись швидкою згодою не допустити дружину до слова,— дуже талановитий, авжеж...

— А ви вважаєте, що ні? — питає мати.

— Щодо його смерті...— каже батько.

— Юліка Чуді теж була такої думки,— наголошує мати.— Ми навіть маємо листа від вашої любої дружини. Вона, як артистка, дуже цінувала нашого Алекса, ви ж знаєте, і я ніколи цього не забуду вашій шановній дружині, бо саме вона підбадьорювала часто Алекса, коли він уже не вірив у себе і робота йому не посувалася, я знаю, наш син нікого так не соромився, як пані Юліки. Без її ласкавої підтримки....

Старий професор, що його дружина перебила, ввічливо мовчить і тим часом запалює цигарку, але не курить її. Поки говорить сива мати Алексова, то можна подумати, що вона справді хоче тільки одного: засвідчити, який обдарований був її син, які він подавав надії, наче їй треба зарекомендувати перед богом небіжчика як піаніста. Я розумію старого професора, що просто згоджується з нею, хоч самого його непокоїть інше. Щоразу, як йому здається, ніби я не помічаю, він дивиться на мене так, немов зниклий Штіллер винний, що Алекс після однієї балетної проби в міському театрі сів до газової плитки. Подеколи вони обоє говорять одночасно й дуже хвилюються, бо перед їхніми очима та картина стоїть так виразно, наче все відбулося тільки вчора. Збоку складається дивне враження, що, властиво, двоє синів відібрали собі життя, двоє цілком різних синів, яких єднало тільки те, що можна знайти спільну причину їхньої самогубства. Про це якраз і йдеться. Я маю знати, хто був Алекс, їхній єдиний син. Він сів до газової плитки, як ми не раз читаємо в газетних повідомленнях і в романах, повідкручував усі крани, накинув на голову дощовика і, сподіваючись, що смерть — просто кінець, вдихнув блакитняву отруту, може, й кричав, але вже без голосу. Він упав із стільця, не міг уже виправити свою помилку, раптом йому забракло часу. А тепер пізно. Вже шість років час йому нічого не важить. Він уже не може пізнати самого себе, вже не може. Він просить урятувати його. Просить справдешньої смерті... За якусь хвилину я мовчки повертаю знімок.

— Про що ви говорили з Алексом? — схлипує мати.— Про що?

— Не плач,— каже батько.

— Не мовчіть,— благає вона,— на бога, не мовчіть, скажіть мені, про що...

Плач не дає їй говорити. Коли заходить наглядач побачити, як йому велить обов’язок, що тут робиться, ми мовчки відсилаємо його геть; я знаю, він доповість про це докторові Боненблюстові. Звісно, в присутності свого оборонця я взагалі нічого не скажу, хоч мені жаль цих батьків, а надто старого професора. Він довго шукає в кишені штанів чисту хусточку — йому, огрядному, важко її дістати,— врешті знаходить і подає своїй сивій дружині. Вона не бере: затулилася руками й плаче.

— Ви, мабуть, не знаєте,— згодом озивається вона, опанувавши себе чи тільки виснажившись, витершись хусточкою і мнучи її тонкими пальцями,— що в своєму коротенькому прощальному листі... звідки ж вам знати... Алекс писав, що довго розмовляв із вами і що ви признали йому слушність! Так і написав.

Батько показує листа, закапаного слізьми.

— У чому,— знову хлипає мати,— в чому ви признали йому слушність? Уже шість років...