Штіллер

— Я вражений,— кажу я, однак пан Штурценегер, архітектор, хоче докладно знати, що мене вразило. А що він, звісно, чекає від мене хвали, то я перераховую все, що можу з чистим сумлінням похвалити: як вони чисто будують, як надійно, гарно, добротно, поважно, бездоганно, сумлінно, зі смаком, дбайливо, грунтовно, солідно і так далі, на віки вічні. Все це Штурценегера влаштовує, але йому бракує мого захоплення, якого я справді не відчуваю. Я знов перераховую затерті епітети: гарно, сумлінно, чисто, дбайливо, приємно. Та все це стосується матеріальної якості, а вона ж бо притаманна швейцарцям. Так, це саме те слово, мене вражає їхня якість! Однак Штурценегер хоче знати, чому я, скрізь бачивши ту якість, все ж таки не захоплююсь. Завжди важко говорити про чужий народ, а надто ще й у в’язниці! Самі вони, як каже Штурценегер, звуть поміркованістю те, що мене дратує; взагалі їм не бракує слів, щоб примиритися з тим, що в них немає й сліду величі. Не знаю, чи то добре, що вони з тим миряться. Відмова від ризику, що стала звичкою, завше означає духовну смерть, лагідну, непомітну, але неминучу смерть, і справді (наскільки я можу спостерегти з своєї камери і на підставі кількох виправ у місто), мені здається, що теперішня швейцарська атмосфера якась мертва, бездушна, як стає бездушною людина, що вже не прагне довершеності. В їхньому потягові до матеріальної досконалості, що виявляється в нинішній архітектурі, та й не тільки в ній, я бачу лише мимовільну заміну: їм треба матеріальної досконалості, бо вони в духовній царині не почуваються чистими, безкомпромісними. Щоб мене не зрозуміли хибно: непокоїть не політичний компроміс, що, власне, й творить демократію, а та обставина, що більшість швейцарців уже взагалі неспроможні страждати від духовного компромісу. Вони шукають ради в тому, що беззастережно тлумлять у собі потребу величі. Та хіба звична, а тому дешева відмова від величного (отже, й від довершеного, цілковитого, радикального) кінець кінцем не веде також до занепаду уяви? Нездатність захоплюватися, повсюдна в цій країні байдужість, що відразу впадає в око,— це певні ознаки, що той занепад настане дуже швидко...

— Обмежимося архітектурою! — каже Штурценегер.

Ми заводимо розмову про квартал, що його вони звуть Старим містом. Думку залишити все так, як було за предків, берегти його, як пам’ятку про минуле, я вважаю шляхетною. Та поряд, на певній відстані, треба будувати сучасне місто! Насправді ж, бачу, вони не роблять ні того, ні того, а крутяться між цими двома вирішеннями. Як я пересвідчився, талановиті архітектори-патріоти споруджують банки, біржі, крамниці тощо десь у стилі шістнадцятого, сімнадцятого чи вісімнадцятого сторіч. Хитрі заходи! Щоправда, можна замаскувати залізобетон (як ганебний матеріал) плитами з пісковина, орнаментованими склепіннями й середньовічними еркерами, але, здається, такий пієтизм важко поєднати зі зручністю, і те, що в них виходить, мабуть, жаден солдат-негр, як проводить тут відпустку, не вважає за стару Європу. Та й чи самі вони вважають, що це стара Європа? Думка ж зруйнувати старі будинки й вузькі вулички, де мешкали їхні пращури, і звільнити місце під нові забудови, напевне, здалася б їм божевільною, злочинною: повстала б ціла паперова буря протестів. Насправді ж, вони роблять ще гірше: псують місто своїх предків, не будуючи натомість нового, сучасного, свого. Як так виходить, що таке туподумство, відразу помітне чужинцеві, не лякає тутешніх жителів? Штурценегер не відповідає за спотворення Старого міста, натомість він показує мені знімки своєї нової оселі в Ерліконі, околиці Цюріха, відомий у світі своїми заводами, що виробляють зброю на експорт. То садиба в стилі минулих, навіть давно минулих часів, із претензією на ідилічність, якої насправді немає. Як мені пояснити Штурценегерові, чому мені неприємно, коли я бачу таке? Будова дуже вишукана, дуже чиста, дуже солідна, проте навколо самі лаштунки. Щоб не сказати, що мені на його оселю гидко дивитись, я діловито питаю, чи Швейцарія має такі невичерпні простори, щоб будувати в цьому «стилі» Ціле сторіччя. Мені здається, що не має. Що таке традиція? На мій погляд, уміння вирішувати проблеми своєї доби так само відважно, як предки вирішували їх свого часу. Все інше підробка, муміфікація, і якщо вони свою країну вважають за живу, то чому не захищаються, коли муміфікація прикривається патріотичними гаслами?.. Штурценегер сміється: — Кому ти це кажеш? Я вже цілі роки громи вергаю — правда, неофіційно... До того ж наше Старе місто не єдине царство дурості...