Штіллер

У відповідь я просто зву його гузном (брутальне слово, та хоч скільки я думаю, а не знаходжу кращого визначення таким людям, як пан Штурценегер,— людям веселої покори, що не мають уже іншої мети, крім власної вигоди, що звуть нігілістами тих, хто ще чогось прагне). І ти ба — він сміється далі, знову плеще мене по плечі й сподівається, що невдовзі ми зустрінемось «у давній нашій пивничці, ти ж бо знаєш!». Потім, уже лишившись сам у камері, я ще кілька разів проказую те незамінне слово. Такі типи, як цей Штурценегер (і як мій оборонець), завше псують мені гумор; через те я на них і лютий.

Снилась Юліка — сидить у кав’ярні на якомусь бульварі чи, може, на Єлісейських Полях, з аркушем паперу та авторучкою, в позі школярки, що виконує завдання, і поглядом благає не вірити тому, що вона пише мені, бо пише вона з примусу, її очі просять звільнити її від того примусу...

Сьогодні — клініка.

Сибіла (дружина мого прокурора) — жінка десь років тридцяти п’яти, брюнетка з блакитними, незвичайно ясними і жвавими очима; в своєму материнському щасті вона дуже гарна, поєднання молодості й зрілості в одній особі. Жінки в такому стані немов оточені німбом, що чужого чоловіка радше бентежить. Обличчя в неї смагляве, вуста енергійні, і як вона сміється, видно такі зуби, що їм можна тільки позаздрити. На щастя, немовляти з нею не було, бо, щиро казати, я при немовлятах не знаю, як поводитись. Вона сиділа на балконі в блакитному плетеному фотелі, коли старша сестра провела мене крізь подвійні, оббиті дерматином двері. Халат цитринового кольору (Нью-Йорк, П’ята авеню) був їй дуже до лиця. Вона трохи підвелася, зняла темні окуляри, від сонця, а що сестра негайно пішла шукати більшу вазу, ми відразу лишилися самі. Через ті квіти я почувався якось безглуздо. До того ж вона знову почепила темні окуляри, і я не міг читати в її очах. Її чоловік, мій прокурор, люб’язно позичив мені двадцять франків, і я з’явився перед щасливою матір’ю з букетом косариків, що колихалися на довгих стеблинах і шелестіли в обгортці з цигаркового паперу. Дякувати богу, сестра скоро повернулася з негарною, зате великою вазою. Я насилу склав у ній негнучкі косарики в сякий-такий букет. (Я б волів троянди, та вони надто дорогі, а я й так позичив гроші в свого прокурора). Був саме час підвечірку, тож сестра, й гадки не маючи, що я прийшов просто з в’язниці, надзвичайно ввічливо спитала, чи мені принести булочки, чи грінки. Нарешті ми знову лишились самі — цього разу вже наче не було кому перешкоджати.

— Що ти за коники викидаєш, Штіллере! — сказала Сибіла.

Я думав, вона про косарики. Аж виявилося, вона мала на думці мою відмову бути зниклим Штіллером. Вона зняла окуляри, і я побачив її ясні, прегарні, спокійні очі. Хоч вона допіру народила своєму чоловікові дитину, а проте аж у голові паморочилося на думку, що така жінка тебе кохала б. Звісно, я й далі відмовлявся бути Штіллером. Я сидів навпроти неї, заклавши ногу за ногу, спершись руками на ліве коліно, й дивився на старі платани в парку; Сибіла тим часом розглядала мене.

— Ти став дуже мовчазний,— сказала вона.— Як поживає Юліка?

Питала вона трохи забагато.

— Навіщо ти повернувся сюди?

Це було дивне надвечір’я. Ми все пили чай, хоч він давно вихолов, а до булочок та грінок навіть не торкнулися; я мовчав (бо що мав казати?), тому вона почала оповідати про себе. Скінчила аж о шостій — мала невідкладну справу, мусила годувати дитину.