— Справді,— каже він,— якщо я чимось можу тобі допомогти...
Я знову відчуваю щось моторошне в стосунках між людьми, якусь машинальність, звану знайомством чи навіть приязню, що відразу унеможливлює все живе, вилучає все теперішнє. Нащо в’язневі банкнота? Що я а нею робитиму? Та все діє, наче автомат: угорі закладається прізвище, помилково мені приписане, і внизу миттю вискакує належна форма стосунків, готова вже, ready for use, кліше людських взаємин, наймиліша (так він сам каже) його серцю.
— Можеш мені повірити,— каже він,— а то чого б я в робочий час сидів отут, на твоєму ліжку.
Протягом цілої години ми граємось у Штурценегера й Штіллера, і просто жах: все йде прекрасно, гладенько. Ще й нині, через сім років від їхньої останньої зустрічі, він, і як жартує, і як говорить поважно, так добре обігрує Штіллера, що я (та й кожен би на моєму місці) здебільшого легко можу вгадати, як у тому чи іншому випадку Штіллер поводився, отже, як би він повівся й тепер. Хвилинами складається химерна ситуація: Штурценегер аж тіпається зі сміху, а я не знаю чого. Йому відомий дотеп, від якого його зниклий приятель і тепер не відмовився б, і мені не треба розповідати того дотепу, не треба навіть знати його — пан Штурценегер уже й так тіпається зі сміху. Складається враження, що це не людина, а маріонетка, яку рухають невидимі нитки звичок. Я взагалі перестаю розуміти, хто ж такий цей Штурценегер. Уже під час нашої веселої розмови я сумнішаю і не можу нічого з собою вдіяти. Його порада не падати духом і взагалі вся його приязнь — це просто сума рефлексів, зведених до особи відсутньої, яка мене зовсім не цікавить. Раз я пробую сказати йому це, та дарма. Бо на все інше, що я, так би мовити, передаю на своїй власній хвилі, він просто не має антени або ж не наставляє її, в кожному разі, прийому немає, самі перешкоди, які так нервують його, що він починає гортати мою біблію.
— Скажи,— перебиває він мене,— відколи ти став читати біблію?
Його приятель, як я здогадуюсь, був атеїст, до того ж ще й суворий мораліст; а то чого б Штурценегер так виправдувався, що останніми роками багато заробляє? Я ж йому не дорікаю. Або знову ж, оскільки я мовчу, каже:
— Ну, так, у комунізмі, звичайно, захована велика ідея, але ж дійсність, голубе, дійсність!
Майже півгодини він повчальним тоном змальовує Радянський Союз так, як про нього написано в газетах, наче я палкий прихильник Радянського Союзу; я немов сиджу перед приймачем і чую голос людини, що говорить у порожнечу й не бачить іншої людини, яка її випадково слухає. Звідки вона може знати, до кого звертається? Тому й неможливе ніяке заперечення, ніякий вияв згоди чи незгоди. Штурценегер говорить, коли я давно вже мовчу, говорить, коли я встаю, підходжу до загратованого вікна і втуплюю очі в пожовклі каштани, його зниклий приятель (Штурценегер звертається тільки до нього) був, здається, дуже наївний комуніст, радше романтик-соціаліст, за що комуністи, думаю, були б тільки вдячні йому. Як людина, що не знає Радянського Союзу, я щонайбільше стиснув би плечима, якби довелося вибрати між Штіллером і Кравченком: обидва вони мене не переконують.
— Між іншим, Сибіла чекає дитину, ти знаєш? — каже Штурценегер, щоб змінити тему, і додає: — Недавно я бачив Юліку, вона чудово виглядає!
— Мені теж так здається.
— Хто б сподівався! — сміється він.— Але хіба я не казав цього завше? Вона не вмерла, як ти її покинув, навпаки, ще ніколи не була така здорова, просто квітуча...
Я знову мовчки слухаю.
— Ну, розказуй! — мовить він.— Я чув, що ти волочився майже по цілому світі. То як ти знову почуваєш себе в нас? Ми багато всього набудували. Ти вже бачив щось?
— Авжеж,— відповідаю я,— щось бачив.
— І яка ж твоя думка?