Штіллер

Лист дуже короткий, ніжний. Починається словами: «Любі тату й мамо!» Алекс не називає причини самогубства. Властиво, тільки просить коханих батьків, щоб вони пробачили йому. Про Штіллера там сказано так: «Потім я ще раз розмовляв зі Штіллером, і він тим, що каже, признає мені слушність: це не має сенсу. Штіллер, правда, говорить тільки про себе, та його слова можна прикласти й до мене». Далі йдуть деякі вказівки щодо похорону, зокрема, він не хоче, щоб кликали священика, не хоче також ніякої музики... Коли я мовчки повертаю листа, батько й собі питає:

— Чи ви не могли б пригадати, про що того дня розмовляли з нашим Алексом?

Я сам чую, що мої пояснення схожі на викрути. Але бачу, що навіть вони краще їх заспокоюють, аніж моя мовчанка.

— Я б не хотів, щоб ви зрозуміли хибно слова моєї дружини,— каже старий професор, коли я знову замовкаю.— Ми ж бо не можемо твердити, що то були ви, та й узагалі, незалежно від того, чи ви справді пак Штіллер, чи ні, ми нікому не можемо докоряти, що він не вберіг нашого бідолашного Алекса. Господи, адже й я, батько, не зумів уберегти його...

— А він же,— каже мати, тихо плачучи,— він же був така цінна людина...

— Він був зарозумілий,— каже батько.

— Як ти можеш...

— Так зарозумілий,— каже батько.

— Алекс?

— Як і ми з тобою, як і всі, хто його оточував,— каже старий професор і знову звертається до мене:— Алекс був гомосексуаліст, ви ж знаєте, йому не легко було поладнати з самим собою. Але кому з нас легко поладнати з собою? Якби він був тоді здибав людину, що не тільки підбадьорювала б його словами й сподіванками, але й показала, як можна жити з його вадою...

Мати хитає головою.

— Це правда,— каже довірливо, як чоловік чоловікові, старий професор, не звертаючи уваги на мовчазний протест сивої пані.— І я гадаю, що в людей, які без успіху, мов без кисню, жити не можуть, завжди не все гаразд. Але що ж я зробив, щоб полегшити його долю? Навчив його тільки гордувати успіхом, і більше нічого. І от вам наслідок: хлопець ще й соромився свого шанолюбства! Замість змиритися з собою таким, як він є, полюбити себе — розумієте, що я маю на гадці. Хто повинен був любити його по-справжньому! Ким я був для нього? Може, добрим учителем: розвивав його здібності, як тільки міг, зате просто лишив його наодинці з своєю вадою. Все моє виховання полягало в тому, щоб відірвати його від тієї вади. Аж поки дурний хлопчисько сам себе від неї відірвав...

Мати знову плаче.

— Наш син прийшов до вас,— скаржиться вона.— Чому ж ви йому всього цього не сказали? Адже ж ви тоді розмовляли з ним?

Я мовчу.

— Страшно,— каже професор, протираючи окуляри й кліпаючи маленькими очицями,— страшно подумати, що не можна було врятувати людини, яка нас любила... Після тієї розмови я думав, що Штіллер... Алекс говорив про нього так сердечно, правда ж, Берто, і як про людину справді живу...

Невдовзі по тому з’являється мій оборонець.

Юліка написала з Парижа. Адреса: «Панові А. Штіллерові, що тимчасово перебуває у в’язниці попереднього ув’язнення, Цюріх». І лист дійшов, на жаль. Звертання: «Коханий Анатолю!» Доїхала вона добре, в Парижі світить сонце. Підпис: «Твоя Юліка». Я поволі подер листа на дрібні клаптики. Але що від цього змінилося?..

Сьогодні мені знову ясно, як на долоні: невдачі в нашому житті не можна поховати назавжди, хоч скільки я пробую, вони однаково тяжіють наді мною. Втечі нема. Бентежить ось що: всі мають за звичайну річ, що я не можу засвідчити іншого життя, отже, вважають за моє життя те, що я беру на себе. А воно ж ніколи не було моїм життям! Тільки знаючи, що воно ніколи не було моїм життям, я можу його прийняти, як свою невдачу. Тобто краще було б не суперечити, а погодитись на таку зміну, грати роль, не плутаючи себе з нею. Але тоді треба мати на що спертися...

Мій прокурор признався, що забув послати дружині від мене квіти; натомість він пропонує, щоб я відвідав її в клініці й віддав квіти (за його гроші куплені) сам. Каже, що його дружина буде страшенно рада.

Приходив пан Штурценегер. Я був заснув і коли розплющив очі, він уже сидів на моєму ліжку, вже тис обома руками мені правицю: певне, через те я й прокинувся.

— Як ся маєш? — питає він.

Я поволі підводжусь.

— Дякую. А ви хто такий?

Він сміється.

— Ти мене вже не впізнаєш?

Я протираю очі.

— Віллі! — каже він і чекає на вибух щирої радості. Чекає марно: доводиться йому відрекомендуватися як слід. Нічим не можу йому допомогти. Трохи невдоволено він додає: — Віллі Штурценегер.

— О, тепер пригадую.

— Нарешті! — вигукує він.

— Мені розповідав про вас мій прокурор.

Отже, це Штурценегер, Штіллерів приятель, колись послідовно модерний молодий архітектор; тепер він зробив кар’єру, весело відмовився від своїх поглядів, стоїть обома ногами на землі і, звісно, як кожен доробкевич, страшенно товариський.

— А ти? — відразу питає він, не доповідаючи про свої успіхи, й кладе мені руку на плече.— Що ти вчинив, сердего, що тебе запроторили до цих казенних апартаментів?

Як і слід було сподіватися, все він трактує, дуже весело, навіть моє прохання не вважати мене за зниклого Штіллера.