Штіллер

Того тижня не тільки надійшла обіцяна листівка від Штурценегера з Редвуд-сіті в Каліфорнії, але й відбулася дуже дивна телефонна розмова з Парижем: якийсь добродій, що назвався Штіллером, схвильовано торочив щось незрозуміле, обурювався, наче Рольф мав знати, де його дружина, і ніяк не хотів повірити, що Рольфові не відоме, і то дуже добре, його прізвище. Безсумнівно, нервовий тип, що телефонував з Парижа, і був її п’єро з маскованого балу. (Отже, те, що досі твердив мій прокурор, не зовсім правда: виходить, він знав прізвище Сибілиного коханця, хоч і не від неї самої, ще до того, як Штіллер зник. Я просто нагадую це, як приклад, що навіть прокурор у своєму цілком добровільному зізнанні не вільний від суперечностей, то чого ж вони сподіваються, коли допитують нас!) Розмова справді була дуже дивна, бо ж Рольф гадав, що Сибіла поїхала разом із своїм п’єро. Чи вони десь розминулися в Парижі? Він відкидав думку, що тим викликом його хотіли якнайхитріше ввести в оману, та як вона вже засіла в мозку, її годі було позбутися. Він не міг повірити, що Сибіла на таке здатна. «Ні! — вголос казав він сам до себе.— Ні!» Але десь у глибині свідомості наче відлунювало: «А чому ні?» Він боронився від такої підозри, надто вона була ница, соромився її і через той сором сам собі здавався смішним йолопом. Хіба тепер не можна було всього сподіватися. Його глузд повставав проти такого припущення. Невже він колись зненавидить Сибілу, матір свого сина і взагалі найближчу людину, яку тільки можна собі уявити? Він боявся зустрічі з нею.

І зустріч та, здається, справді була дуже невдала. Якось у листопаді, коли він уранці сидів у канцелярії, секретарка сказала, що з ним хоче поговорити дружина: ні, не телефоном, вона чекає в приймальні. У нього тоді саме почалося засідання, і їй довелося чекати майже годину. Була вже одинадцята; хіба вона не могла просто зустрітися з ним під час обіду? Нарешті Рольф звелів покликати її і рушив назустріч із німим запитанням: «Що сталося?» Сибіла була трохи бліда, але бадьора. «О,— мовила вона,— то це твоя нова канцелярія?» — і зразу ж підійшла до вікна поглянути на нецікавий краєвид. Рольф не став питати: «Як тобі велося в Санкт-Галені?» чи «Як тобі було в Парижі?» Вважав, що Сибіла має говорити, а не він. Вона ж удавала, немов нічого не сталося, була збентежена, як ніколи, балакала собі, наче прийшла сюди тільки побачити його нове місце роботи, й завзято курила. Рольф міг зателефонувати до Санкт-Галена, але розважно втримався. Може, Сибіла хотіла вивідати, чи він телефонував? Вона подякувала за милу несподіванку — що Рольф сам поклопотався переїздом. А що далі? В її очах ховалася якась таємниця й страх: вона чи то боялася приховати її, чи лякалася, що не витримає і скаже про неї. Тож Рольф сприймав її поведінку за фарс, нестерпний фарс. Він сидів коло свого широкого бюрка, а Сибіла — навпроти нього в фотелі, немов клієнтка. Може, вона хоче розлучитися? Раптом у нього вихопилося: «Телефонував якийсь пан Штіллер, певне, твій коханець». Сибіла здригнулася. Він пошкодував, що пробалакався, і водночас обурився, що йому треба ще й вибачитись, одначе замість вибачення додав так чемно, що сам дуже добре відчув свою поблажливість: «Думаю, що ви все ж таки зустрілися в Парижі, він телефонував у середу». Тоді Сибіла підвелася, наче після марних переговорів, що, власне, взагалі не відбулися, й повільно, мовчки пішла до вікна; плечі її тремтіли — Рольф здогадався, Що вона плаче, аж хлипає. Вона скинула його руку з плеча, навіть погляду його не могла знести. «Я їду»,— мовила вона. «Куди?» — спитав Рольф. Вона зім’яла в попільничці недокурену цигарку, взяла горбинку, вийняла хусточку й пудру, щоб причепурити обличчя, й легковажно, без сорому, заявила: «До Понтрезіни». Поки Сибіла малювала губи, Рольф набрався духу й знову сказав: «Як хочеш». Тоді вона по-дурному запитала: «Ти маєш щось проти?» І він так само безглуздо відповів: «Роби, як знаєш». І не зупинив її...

Вона справді поїхала до Понтрезіни.