Штіллер

Я дедалі дужче переконуюся, що з прокурором, моїм винувачем, мені легше розмовляти, аніж з моїм так званим оборонцем. Однак це призводить до трохи небезпечного панібратства. Сьогодні він показує мені знімок Сибіли, своєї дружини, що кожного разу передає мені вітання. Ми довго розмовляємо про подружжя, звісно, про подружжя взагалі. Прокурор вважає подружжя (очевидно, якийсь власний досвід заронив у нього сумнів) за цілком можливу річ, хоч і нелегку. Звичайно, він має на думці правдиве подружжя, живе. За необхідні умови такого подружжя він вважає: обопільну свідомість, що ми не маємо права на кохання свого партнера; довічну готовність скоритися живому життю, навіть якщо воно загрожуватиме подружжю; готовність завше тримати відчинені двері перед чимось несподіваним, не такою собі авантуркою, а сміливим ризиком; ту хвилину, коли партнери вирішать, що можуть бути певні одне за одного, вони здебільшого вже втратили одне одного. Далі: рівноправність чоловіка й жінки, відмова від переконання, що для подружжя досить вірності сексуальної, а також від переконання, що без сексуальної вірності воно взагалі не існує; якомога глибша, але не безоглядна щирість у таких справах. Важливою здається йому також обопільна відвага в ставленні до оточення. Подружжя перестає бути подружжям, коли одне з партнерів чи обоє з’єднаються з оточенням, аби натискати на партнера. Далі: здатність думати без докорів, що партнер, може, буде щасливіший без тебе; чесність у стосунках — не можна вмовляти партнера, запевняти, що, як він залишить тебе, ти не витримаєш і т. д. Він говорить про все це, як я вже сказав, загалом. Тим часом я роздивляюся на знімок його дружини. Зовсім не буденне обличчя, своєрідне, жваве, надзвичайно приємне, куди цікавіше за прокуророву мову, правдиву тільки тому, що вона оперта на його промовчані переживання з цією жінкою на знімку. За хвилю я повертаю йому знімок.

— Так,— каже мій прокурор,— з чого ж ми почали?

— З того, що ваша дружина чекає дитину.

— Так,— каже він.— Ми дуже раді.

— Маю надію, що все буде гаразд.

— Дай боже,— каже він.

Жан-Луї Дмитрич — піаніст у її балетній школі, напівросіянин, дуже вразливий, талановитий чоловік, років понад сорок, не одружений. Юліка рада, що має коло себе таку людину, каже, що він просто її опора там. І більше нічого про нього не говорить. Може, мені не слід було питати її. Може, тепер вона думає, що я ревную.

Мій приятель прокурор питає, чи я знаю «Анну Кареніну»? Тоді: чи знаю «Ефі Бріст»? І нарешті: чи я можу уявити собі іншу поведінку покинутого чоловіка, ніж та, що її змальовано в цих шедеврах? Ще великодушнішу, додає він і починає оповідати... Здається, мого прокурора дуже мучить думка, що сам він на ту ще великодушнішу поведінку покинутого чоловіка, яку він собі може уявити, не цілком спромігся. Я слухаю його від полудня до вечора. Трохи збентежений своєю щирістю (властиво, він не хоче бути щирий, але почуває, що мусить розповісти все якнайдокладніше, щоб не виникло ніяких непорозумінь, мусить дотримуватись конкретних прикладів із власного досвіду), він раз по раз питає: «Ви можете збагнути це?» Це звичайна історія, я знаю тисячі подібних, тому збагнути її легко. Я розумію також, чому він прагне на власні очі побачити зниклого Штіллера, що, виявляється, кохав його дружину так, що більше вже годі було витримати (йому, прокуророві).

Мій наглядач Кнобель уже кілька день поводиться якось дивно. Я помічаю, що він завше спішить вийти з моєї камери. Нині він каже відверто:

— Пане Штіллере...

Я тільки позираю на нього.

— Боже мій,— мовить він і корчиться з сорому, як зрадник,— я тільки один вам і вірив...

Юліка зуміла всіх переконати.

— Пане Штіллере,— каже він,— я не винен, що гак сталося, їй-богу, ні, я не маю на вас зла, що ви оповідали мені самі байки, але що я можу вдіяти...

Я мовчки їм.

Зошит четвертий