Сила природи

Дівчина кивнула. Тіні в неї під очима потемніли порівняно з тим, як було на початку розмови.

— Якщо побачите мою сестру, то скажіть їй або привести медсестру зі знеболювальним, або до біса забиратися, щоб мені могли поставити крапельницю.

В палаті було прохолодно, але Фок, зачиняючи двері, побачив, що чоло Брі знову зросилося потом.

День 2. Пообіддя п’ятниці

Бліде сонце перетнуло вузьку смужку неба, а ноги вже провалювалися в траву по кісточки, коли хтось нарешті промовив:

— Так і має бути?

То була Джил, і Бет, почувши ці слова, беззвучно видихнула з полегшенням. Вона вже двадцять хвилин хотіла запитати те саме, але не наважувалася. Брі б її придушила.

Сестра зупинилася й озирнулася.

— Та начебто все правильно.

— Начебто? Чи правильно?

— Правильно, — невпевнено відгукнулася Брі. Вона поглянула на карту. — Повинно бути. Ми ж ніде не звертали.

— Я розумію. Але... — Джил обвела рукою краєвид. Стежка заросла травою, а дерева з кожним кроком змикалися дедалі щільніше. Байдуже, що там каже карта, але відчуття було, що все неправильно.

Навкруги цвірінькали, перегукуючись, пташки. Бет не могла позбутися враження, що навколо перемовляється буш.

— За цілий день нам не трапився жоден прапорець, — сказала Джил. — Востаннє ми його бачили вчора на дереві.

Загалом їх повинно бути шість. За цей час ми мали б уже хоч один побачити. Щонайменше один.

— Можливо, на тій розвилці по обіді ми звернули не туди. Можна мені поглянути? — Аліса висмикнула карту з пальців Брі, не встигла та й озватися. Брі так і застигла з витягнутою рукою, геть розгублена. Бет ловила її погляд, але так і не впіймала.

— Дивіться, — хмурилася Аліса над картою. — Точно кажу, що ми помилилися. Я відчувала, що якось занадто швидко ми дійшли.

— Я справді не...

— Брі, — урвала її Аліса. — Ми не там, де треба.

На якусь мить у буші запанувала дивна тиша, і Бет поглянула на евкаліпти. Кора звисала клаптями, як полущена шкіра. Вони здавалися дуже високими й підступали дуже близько. «Ми як у клітці», — зненацька подумалося їй.

— Що далі? — спитала Джил, і в її голос закралася нова нотка, яку Бет не могла розшифрувати. Це ще не страх — поки що ні. Мабуть, занепокоєння. Глибока зацікавленість.

Аліса простягнула карту, показуючи Джил.

— Якби ми повернули правильно, опинилися б отут, — указала Аліса. — А якщо неправильно, то не знаю. Ми, швидше за все, десь у цих краях, — вона обвела пальцем кружечок на карті.

Джил нахилилася ближче, ще ближче, й у кутиках її очей поглибилися зморшки.

Вона не може нічого роздивитися на карті, збагнула Бет. Мабуть, занадто дрібний шрифт. Джил водить очима по аркушу, але це все одно що дивитися на порожню сторінку. Бет бачила, як її бабуся отак вдавала, що читає, не воліючи зізнаватися, що через далекозорість нічого не бачить. Поки Джил доволі переконливо прикидалася, що роздивляється карту, Аліса з цікавістю на обличчі спостерігала за нею. Вона теж усе зрозуміла, подумалося Бет.

— Гм-м-м, — гмикнула Джил ухильно й передала карту Лорен. — А ти що скажеш?

Лорен трохи здивовано взяла карту. Схиливши голову, забігала очима по паперу.

— Ні, мені теж здається, що ми не там, де треба, — сказала вона. — Вибач, Брі.

— І що нам робити? — поглянула на неї Джил.

— Думаю, слід розвертатися і спробувати повернутися власними слідами.

— Господи, — застогнала Аліса. — Це забере цілу вічність. Ми ще декілька годин тут будемо соватися.

— Ну, — знизала плечима Лорен, — не знаю, які ще в нас є варіанти.

Джил крутила головою, переводячи погляд з однієї жінки на другу, немов на тенісному турнірі. Брі стояла всього за метр-два від них, але було враження, наче вона невидима.

Аліса знову поглянула на стежку.

— Та й чи зможемо ми взагалі повернутися? Стежка ледве означена. Можемо збитися з неї.

Бет здригнулася: Аліса мала рацію. Озирнувшись, вона побачила, що стежка по краях немов розмита та зливається з краєвидом. Бет автоматично намацала цигарки. В кишені немає. У неї закалатало серце.

— Гадаю, все одно це найкращий варіант, — сказала Лорен. — Принаймні найбезпечніший.

— Ми згаємо декілька годин, — подивилася Аліса на Джил. — І знову до привалу дійдемо вже в темряві, це точно.

Джил глянула на свої нові черевики, й Бет зрозуміла: ідея накинути ще декілька кілометрів її не радує. Джил розтулила рота. Знову стулила й коротко похитала головою.

— Ну, не знаю, — нарешті мовила вона. — А яка альтернатива?

Аліса роздивилася карту, а потім підвела примружені очі.

— Хтось ще чує плюскіт струмка?

Бет затамувала подих. Стугоніння крові у вухах майже цілковито заглушувало слабеньке жебоніння води. Господи, вона геть не в формі. Інші бодай одразу ж закивали.

— Якщо ми звернули не туди ось тут, то це має бути оцей струмок, — вказала Аліса на карту. — Судячи зі звуку, він неподалік. Можемо орієнтуватися на нього. Якщо зрозуміємо, де ми, то скоротимо навпростець і вийдемо на потрібну стежку.

Лорен схрестила руки на грудях, зауважила Бет, а вуста стиснула в тонку лінію.

— Ти думаєш... — Джил прокашлялася. — Ти впевнена, що ми зможемо тут зорієнтуватися?

— Так. Повинні зорієнтуватися.