Служниця

Він широко всміхається.

— Звертайтеся, якщо виникнуть якісь питання.

Він забирає тарілку з нагетсами й повертається до їдальні. Коли він

іде, я, стоячи просто біля рукомийника, квапливо запихаюся стейком, від якого відмовилася Сесілія, а тоді йду до себе нагору.

РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ

Тиждень по тому я, спустившись до вітальні, бачу посеред кімнати

Ніну з напхом напханим мішком для сміття в руці. Перше, що спадає

мені на думку: «Боже милий, що цього разу?!»

Так, у будинку Вінчестерів я провела наразі лише тиждень, а

почуваюся так, наче вже тут кілька років. Ба ні, навіть кілька століть.

Настрій у Ніни змінюється з лячною непередбачуваністю. От вона

мене обіймає і щебече, що дуже цінує мою допомогу. А наступної миті

вже шпетить за те, що я не виконала її доручення… якого вона мені не

давала. М’яко кажучи, жінка вона з норовом. А Сесілія — мале стерво, і моя присутність дівчисько страшенно дратує. Були б у мене інші

варіанти працевлаштування, я вже звільнилася б.

Але варіантів немає, тому не звільняюся.

Єдиний із членів цієї родини, який не доводить мене до сказу, — це

Ендрю. Ми з ним нечасто перетинаємося, але наші кілька розмов були

такі… нормальні. А мене наразі приваблює нормальність. Відверто

кажучи, Ендрю мені іноді шкода. Мати Ніну за дружину — те ще

завданнячко.

Завмираю біля дверей до вітальні, намагаючись зрозуміти, нащо Ніні

придався пакет для сміття. Може, вона вирішила, що я відтепер маю

сортувати його за кольором і смородом? Чи я купила мішки для сміття

якоїсь забороненої торговельної марки, тож тепер вміст доведеться

перепаковувати?..

Відверто кажучи, в мене жодних ідей.

— Міллі! — гукає вона.

Щось у мене в животі стискається. Здається, зараз я дізнаюся, що

мені доведеться робити з тим сміттям.

— Так?..

Вона жестом наказує мені підійти. Намагаюся рухатись так, щоб це

не скидалося на ходу засудженого до страти, який простує до ешафоту.

Виходить не дуже.

— Щось сталося? — питаю я.

Ніна піднімає важкий мішок для сміття й кидає його на свою

розкішну, обіп’яту шкірою канапу. Кривлюся, розтуляю рота, щоб

попередити її: не варто розкидати сміття по дорогезній шкірі.

— Я тут передивлялася речі у себе в гардеробі, — каже вона. —

Уявіть, яка прикрість — кілька суконь стали для мене трішечки

затісними. Я їх усі склала в цей пакет. Зробіть ласку, віднесіть, будь

ласочка, до скриньки для пожертв.

Оце й усе? Не так уже й паскудно.

— Певна річ, віднесу. Жодних проблем.

— А взагалі… — Ніна задкує на крок, роздивляючись мене. — Який

у вас розмір одягу?

— Емм…. Шостий, здається.

Обличчя її осяює усмішка.

— Просто чудово! Усі ці сукні — шостого й восьмого розміру.

Шостого й восьмого? На позір здається, що Ніна зараз носить

чотирнадцятий[8]. Либонь, вона вже дуже довго не проводила ревізію

у своєму гардеробі.

— Власне…

— Забирайте їх, — наказує вона. — У вас-бо немає хорошого одягу.

Мене від цієї заяви пересмикує, але, по правді, вона має рацію.

Хорошого одягу в мене справді немає.

— Я не впевнена, що мені варто…

— Певно, що варто! — Ніна підштовхує до мене пакунок з речами.

— Вам вони дуже личитимуть! Я наполягаю!

Я поступаюся, беру мішок і розкриваю. Нагорі лежить маленька біла

сукня, я витягаю її назовні. Вона здається неймовірно дорогою. А

тканина яка м’якесенька! У цю сукню просто кортить пірнути з

головою. Ніна має слушність. Ці речі мені пасуватимуть… Власне, вони кожній жінці пасували б. Якщо зважуся все ж таки піти на

побачення, пристойне вбрання мені не завадить. Навіть якщо воно

біле.

— Гаразд, — поступаюсь я. — Дуже дякую. Це надзвичайно щедро з

вашого боку.

— Прошу! Сподіваюся, сукні вам сподобаються.

— Якщо вирішите, що хочете отримати їх назад, просто скажіть.

Вона сміється, закинувши голову, подвійне підборіддя коливається.

— Не думаю, що найближчим часом я схудну. Тим паче, що в нас із

Енді буде дитина.

У мене падає щелепа.

— Ви вагітні?

Не знаю, хороша це новина чи погана. Хоча принаймні це пояснило б

її зміни настрою. Але Ніна хитає головою.

— Ще ні. Ми вже якийсь час працюємо в цьому напрямі, але наразі

безрезультатно. Проте ми обоє дуже хочемо дитину, і незабаром у нас

призначено консультацію у фахівців. Тому, гадаю, уже наступного року

в цьому будинку з’явиться немовля.

Я не впевнена, якої відповіді від мене чекають.

— Еммм… вітаю.

— Дякую. — Вона широко всміхається. — Хай там як, сукні ваші, Міллі. І в мене є для вас ще дещо.

Ніна порпається в білій сумочці й витягає ключ.

— Ви ж наче хотіли отримати ключ від своєї кімнати, так?

— Дякую.

Опісля тієї першої ночі в цьому будинку, коли я злякалася до

напівсмерті, вирішивши, що мене замкнули в кімнаті, про замок на

дверях я майже не згадувала. Я ж бо зрозуміла, що двері трохи

затинаються, що насправді ніхто не підкрався до моєї кімнати, не

спробував був мене в ній замкнути. Та й чим би зарадив мені ключ, якби мене справді замкнули всередині?..