Служниця

Але я твердо поклала собі, що ніде не напартачу, тому підступаюся

до двох бездоганно вбраних жінок, які, поринувши в розмову, стоять

під цими дверима, і питаю:

— Перепрошую, чи це тут вихід для четвертого класу?

— Так. — Стрункіша зі співрозмовниць, чорнявка з

найбездоганнішими бровами, які мені випадало бачити, роздивляється

мене від маківки до п’ят. — А кого ви шукаєте?

Під цим пильним поглядом я знічуюся.

— Сесілію Вінчестер.

Жінки обмінюються тямущими поглядами.

— То ви, мабуть, та нова служниця, яку взяла на роботу Ніна, —

каже руденька жіночка, трохи нижча від подруги.

— Хатня помічниця, — виправляю її я, сама не знаючи до пуття

нащо. Адже Ніна може називати мою посаду як заманеться.

Чорнявка форкає, але ніц не каже.

— Ну, то як працюється?

Вона, авжеж, чекає на якесь сенсаційне одкровення. Але не

дочекається — принаймні від мене.

— Усе чудово.

Жінки знову ззираються.

— То Ніна вам не дошкуляє? — питає руда.

— Що ви маєте на увазі? — питаю я у відповідь обережно.

Пліткувати із цими гарпіями в мене немає жодного бажання, але їхнє

ставлення до Ніни викликає в мене цікавість.

— Ніна трохи… нервова, — каже чорнявка.

— Ніна схиблена, — навпростець стрілить руда. — У прямому сенсі

цього слова.

Рвучко втягую в себе повітря.

— Прошу?..

Чорнявка ліктем копає руду в бік так, що тій аж дух забиває.

— Та ні, пусте. Це вона жартує.

Тієї миті двері школи розчахуються і звідти рине потік дітлашні.

Якщо в мене й була нагода отримати більше інформації від цих двох, то тепер вона загула — обидві вони квапляться назустріч своїм

чотирикласникам. Але викинути з голови почуте я не в змозі.

Помічаю біля входу біляву маківку Сесілії. Навіть попри те, що

більшість дітлахів вбрана в джинси й футболки, на ній знову сукенка з

мереживом, цього разу блідого відтінку кольору морської хвилі. У

натовпі вона вирізняється — біла ворона та й годі, — але саме завдяки

цьому я достеменно не загублю її в натовпі. Рушаю назустріч.

— Сесіліє! — гукаю я, коли відстань між нами скорочується, і махаю

рукою. — Я по тебе!

Сесілія дивиться на мене таким поглядом, який яскраво свідчить: перспектива опинитися в якомусь лиховісному фургоні, викраденою

бороданями-безхатьками, здається їй привабливішою, ніж дорога

додому в моєму супроводі. Вона хитає головою та відвертається.

— Сесіліє! — гукаю я вже наполегливіше. — Ходімо! Твоя мама

сказала, що я мушу тебе забрати!

Дівчисько озирається на мене. «Ну ти й дурепа!» — читаю в її

погляді.

— Ні, не мусиш. Мене забере мама Софії і відвезе на карате.

Перш ніж встигаю заперечити, жінка трохи за сорок, убрана в штани

для йоги й светр, підходить до Сесілії.

— Ну, то що, їдьмо на карате, дівчата? — питає вона, поклавши руку

Сесілії на плече.

Роздивляюся незнайомку. На потенційну викрадачку дітей не схожа.

Проте, авжеж, тут якесь непорозуміння. Ніна ж бо зателефонувала мені

й доручила забрати Сесілію. Вона дуже чітко висловилася. Якщо не

зважати на те, що згадала хибну назву школи. Але решта її вказівок

були чіткі й зрозумілі.

— Перепрошую, — звертаюся до жінки. — Я працюю у Вінчестерів, і Ніна попросила мене сьогодні забрати Сесілію.

Жінка зводить брови. Роздивляється мене. Спершись рукою зі

свіжим манікюром у стегно.

— Навряд чи. Я забираю Сесілію щосереди й везу її на карате. Ніна

не казала мені, що на сьогодні плани в неї змінилися. Можливо, ви

щось не так зрозуміли.

— Я все зрозуміла правильно, — наполягаю я, але голос мій

тремтить.

Жінка відкриває сумочку від Гуччі й витягає телефон.

— То спитаймо тоді в самої Ніни, гаразд?

Дивлюся, як жінка натискає кнопку на мобільному. Тарабанить

довгими нігтями вільної руки по сумочці, очікуючи, поки Ніна візьме

слухавку.

— Ніно? Привіт. Це Рейчел. — Вона витримує паузу. — Слухай, тут

якась дівчина каже, що ти буцімто доручила їй забрати Сесілію. Я вже

пояснила, що забираю дівчинку щосереди й везу її на заняття з

карате… — Знову довга пауза. Аж тоді Рейчел киває. — Так, я саме це

їй і сказала. Добре, що я вирішила все з’ясувати в тебе напряму. — І

знову пауза, аж тоді Рейчел сміється. — Так, я дуже тебе розумію.

Зараз так важко знайти сумлінну прислугу!

Зате мені геть не важко зрозуміти, що каже Ніна співрозмовниці.

— Отже, — мовить Рейчел. — Так я й думала. Ніна каже, що ви все

переплутали. А зараз я відвезу Сесілію на карате.

І (вишенькою на тортику!) та сама Сесілія переможно висолоплює

язика. Хоча, з іншого боку, в цій ситуації є вагомий плюс: мені не

доведеться везти її додому.

Витягаю телефон: може, Ніна написала мені повідомлення, скасовуючи своє доручення забрати Сесілію?.. Ні, повідомлень

жодних. Пишу їй сама.

Жінка на ім’я Рейчел щойно говорила з вами і сказала, що ви попросили її відвезти

Сесілію на заняття з карате. Отже, я повертаюся додому?