Служниця

дівчиська до Ніниного «лексуса».

— Будь ласка, обережно, Міллі. — Ніна прискіпливо спостерігає за

тим, як я, докладаючи просто-таки нелюдських зусиль, завантажую

крам її донечки до багажника. На долонях у мене лишаються червоні

рубці від ременів. — Постарайтеся нічого не зламати.

Що такого крихкого Сесілія могла взяти в той свій табір? Зазвичай, вирушаючи туди, із собою беруть одяг, книжки та спрей від комах, хіба

ні? Утім розпитувати її, певна річ, я не збираюся.

— Перепрошую.

Повернувшись до будинку, щоб забрати останню валізу, стикаюся з

Ендрю, який квапливо збігає сходами. Він бачить, як я намагаюся

підняти здоровенну валізу, і очі його вражено розширюються.

— Стривайте, — гукає він. — Дайте-но я. Схоже, вона з біса важка.

— Усе гаразд, — наполягаю я, бо бачу, що Ніна саме вийшла з

гаража.

— Вона сама впорається, Ендрю, — каже моя господиня, напоумливо скинувши вказівець. — Не забувай, у тебе проблеми зі

спиною.

Він кидає на неї швидкий погляд.

— Зі спиною в мене все нормально. Хай там як, я все одно хотів

попрощатися із Сісі.

Ніна кривиться.

— Ти впевнений, що не поїдеш із нами?

— Залюбки поїхав би, — озивається Ендрю. — Але завтра в мене

повно роботи. А увечері ще й заплановано кілька зустрічей.

Вона невдоволено форкає.

— От завжди для тебе на першому місці твоя робота!

Він робить ображену гримаску. Не дивно, що його образило її

зауваження — наскільки я встигла зрозуміти, це обвинувачення геть не

відповідає істині. Навіть попри те що він успішний бізнесмен, Ендрю

щовечора повертається додому саме вчасно, щоб устигнути на вечерю.

Інколи справді працює на вихідних, але лишень цього місяця він

відвідав два виступи танцювальної студії своєї доньки, один концерт її

музичної студії, де вона вчиться гри на фортепіано, святковий ранок на

честь завершення четвертого класу, звітний виступ гуртка з карате…

Крім того, якось подружжя цілий вечір провело на якомусь артшоу, що

його влаштувало керівництво школи, де вчиться Сесілія.

— Вибач, — каже Ендрю попри все.

Ніна знову форкає й відвертається. Ендрю тягнеться до неї, хоче

взяти дружину за руку, але вона відсмикує долоню й повертається до

кухні, щоб забрати свою сумочку.

Він підхоплює важку валізу та йде до гаража. Кладе валізу в

багажник, прощається із Сесілією, яка влаштувалася в салоні

білосніжного Ніниного «лексуса». Мала вбрана в мережану білу

суконьку — найнедоречніша вдяганка для літнього табору. Але я, авжеж, ніц із цього приводу не кажу.

Два тижні без цього малого чудовиська! Мені кортить танцювати від

щастя. Але натомість натягую на обличчя журливий вираз.

— Без Сесілії в будинку буде сумно, — кажу, коли з кухні

повертається Ніна.

— Серйозно? — цікавиться вона сухо. — А я гадала, що ви терпіти її

не можете.

У мене падає щелепа. Ну, тобто так, щодо Сесілії вона справді має

слушність, ми з нею так і не заприязнилися. Але я не усвідомлювала, що Ніна помітила, як я насправді ставлюся до її доньки. До того ж…

цікаво, якщо вона це зрозуміла, то чи збагнула також, що й від неї

самої я геть не в захваті?

Ніна відсмикує білу блузку та знову йде до гаража. Щойно виходить

з кімнати, здається, ніби вимкнули потужне джерело напруги. Коли

Ніна поряд, я постійно почуваюся на межі. Враження таке, що їй не до

вподоби геть усе, що я роблю.

З гаража повертається Ендрю, мимохідь витираючи долоні об

джинси. На вихідних він завжди вбраний у футболку й джинси. Мені

це подобається. Мені подобається, яке скуйовджене в нього волосся

після фізичних вправ. Подобається, як він усміхається й підморгує

мені.

Цікаво, чи він так само відчуває полегшення, коли Ніни немає поряд.

— Отже, — починає він. — Тепер, коли Ніна поїхала… Маю вам де в

чому зізнатися.

— У чому саме?

Зізнатися? «Я шалено в тебе закохався. Я збираюся покинути Ніну та

втекти з тобою на Арубу».

Утім ні, малоймовірно.

— Я не зміг домовитися про відшкодування вартості тих квитків. —

Він похнюплюється. — Але мені не хотілося, щоб Ніна влаштувала

вам через це вирвані роки. Чи ще, борони боже, здумала вимагати від

вас гроші. Я впевнений, вона сама назвала вам хибну дату.

Повільно киваю.

— Так і є, але… Утім, хай там як, дякую вам. Величезне спасибі.

— Отже… Як на мене, ви повинні забрати ці квитки. Гайніть у місто

й подивіться виставу з якоюсь подругою. А переночувати зможете в

«Плазі».

Я заледве стримую вражений зойк.

— Це так щедро з вашого боку!

Він ледь смикає правим куточком вуст.

— Та годі вам, у нас же все одно є квитки. То що їм, пропадати?..

Розважтеся на повну!

— Так… — Я задумливо бгаю берег своєї футболки. Не уявляю, що

сказала б на це Ніна, якби довідалася. Але мушу визнати, що мене

охоплює радісне передчуття від самої думки про майбутні відвідини

театру. — Я вам дуже вдячна, проте боюся, що маю відмовитися.

— Та ви що! Це ж найкраща вистава останнього десятиліття! Чи вам

узагалі не подобаються вистави на Бродвеї?